Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

— Щоб потім він втішився у твоїх обіймах? — складаю руки на грудях.

— А хоч би й так. Я йому підходжу більше, ніж ти.

— А як же Лук’ян?

Настя зневажливо пирхає.

— Лук’ян чудовий хлопець. Але йому ще рано заводити серйозні стосунки. Для таких цілей більше підходить Дем’ян. А Люк дуже швидко знайде мені заміну. До речі, сама не хочеш? — несподівано видає. — У нього теж з грішми непогано. Ти не дивись, що він вічно в спортивках та футболках тиняється. Чула про фітнес-клуб «Скайвокер»?

Розсіяно киваю. Хто ж не чув? Якраз відкрився у тому самому районі, де корпус універу знаходиться. Наші хлопці пару раз заглядали туди. Кажуть, ціни приємні, можна собі дозволити. А студентам знижки.

Але сама пропозиція примушує волосся на голові стати дибки. Враження, що я в якийсь сюрреалістичний фільм потрапила, чи у сон.

— У Люка грандіозні плани. Зараз якраз працює над відкриттям ще однієї точки...

— Настя, ти себе чуєш? — обурююсь. — Наче сукнями пропонуєш обмінятись!

Знизує плечима.

— Просто намагаюсь докликатись до твого розуму. Дем’яну потрібна я, зарубай собі це на носі!

— Не потрібна. Інакше ви б давно були разом. За стільки років, — різко відповідаю. Розумію, що це правда, і вона ранить дівчину, яка не помічає очевидних речей. Але Настя перша почала. — І не смій більше до мене підходити з цим питанням!

Щоб не наговорити зайвого, розвертаюсь до дверей, але в спину чую, як злісно бурмоче у відповідь.

— Ти скоро сама побачиш, що він тебе не кохає. Я хотіла вберегти тебе, дурепу, від розчарувань, але ти сама напросилась. Згадаєш мої слова, як будеш намотувати соплі на кулак.

Чомусь останні слова так і залишаються відлунням у серці, навіть коли спускаюсь на перший поверх й опиняюсь в затишних обіймах Дем’яна. 

Настя з'являється одразу після мене. Ефектна, як завжди, привітна, усміхнена. Але в її усмішці мені ввижається кровожерливий вискал. Святкувати, звісно, більше не хочеться. Сиджу лиш на одній впертості. Притискаюсь до Дем’яна, відчуваю його руку на своєму плечі й трохи заспокоююсь. Уже не настільки клекотить від гніву всередині. Але неприємний осад залишився. Навіть не знаю, як буду грати роль доброзичливої хазяйки, знаючи, що ховається за такими ось улесливими посмішками.

А як дивитись в очі Лук’яну, який з такою ніжністю спостерігає за Настею, цілує її, планує майбутнє, коли знаю, що він їй зовсім не потрібен. Насправді її почуття, чи навіть не почуття, а холодний чіткий розрахунок лише на Дем’яна.

У душі борються два бажання: розповісти все щиро Лук’яну і залишити як є. Втручатись в особисті справи я дійсно не люблю. Зрештою брат Дема дорослий чоловік і може за себе постояти. Та й звідки мені знати, наскільки у нього доброчесні наміри стосовно дівчини. Можливо й для нього ці відносини не серйозні.

Сумніви роз’їдають, спустошують. Але я дивитись не можу як та Настя милується з Лук’яном. А сама, між іншим, кидає косі погляди на Дема. Гидко просто. І от коли я вже твердо настроїлась відкликати в сторону Дем’яна й обережно поговорити з ним, з телефона Лук’яна лунає дзвінок. Він здивовано дивиться на екран, супиться, але зрештою відповідає. І з кожною хвилиною, що він слухає когось та тому кінці, все більше й більше похмурніє. А завершивши розмову, кидає на нас трохи винуватий погляд.

— Мені треба терміново їхати... — стискає губи. — Повідомили, що в приміщенні клубу спрацювала сигналізація. Здається хтось туди проник.

Дем’ян відразу ж випростовується, насуплює брови.

— Допомога потрібна?

Лук’ян різко хитає головою.

— Я миттю. Скоріш за все це якісь підлітки хуліганять, — трохи роздратовано куйовдить волосся. — Але перевірити маю. А ви розважайтесь.

Підходить до Насті, схиляється, цілує в губи:

— Вибач…

Та знизує плечима, гладить по щоці.

— Треба, то їдь, звісно.

На обличчі Лук’яна з’являється лукава посмішка. Він щось тихо шепоче їй на вухо, і щоки дівчини червоніють. Але я все одно помічаю, що з-під вій вона спостерігає за реакцією Дем’яном на їхні ніжності. От поганка.

Лук’ян збирається швидко, викликає таксі й наостанок чмокнувши Настю у щічку поспіхом виходить з будинку. Ми залишаємось утрьох. І напружена тиша повисає між нами невидимим щільним полотном.

Настя повільно відпиває зі свого келиха, витончено прихоплює губами оливку зі шпажки та кидає з-під вій погляд на Дем’яна.

— А пам’ятаєш Новий рік на третьому кусі? Тоді вся наша група домовилась святкувати разом, у гуртожитку, але коли дійшло до діла, зібралась ледь четвертина… Та все одно було весело…

— Це той Новий рік, коли Льоня дістав десь старезну книгу заклять на латині й підбив нас викликати Духа гуртожитку?

— Ага, — прискає. — Але вдалось викликати замість Пушкіна лише дух тьоті Валі, комендатші.

— Вона теж святкувала, і була дуже зла, що ми її відірвали. Ганялась зі шваброю по коридорах за Льончиком. Доки він з балкона в кучугур не вистрибнув.

— Зате в цілодобовий збігав за додатковою порцією шампанського, — задоволено примружується. — Чесно, я думала, він не дійде. Здається прийшов ще більше під мухою, ніж ми його відправляли. А він ще й через той самий балкон залізти примудрився. До тьоті Валі стукати, щоб впустила, було на грані самогубства.

Вони сміються над витівками того Льончика, якого навіть комендантша не втихомирила. І він цілу ніч вигадував якісь капості. Мені ніби й весело слухати, все ж це студентські роки Дем’яна. Дуже цікаво взнати, яким він був, доки не став успішним програмістом. Але почуваюсь трохи зайвою.

Ніяково соваюсь, мені зовсім нема що додати. Які можуть бути веселі пригоди у синьої панчохи. Та й встрявати в цю милу бесіду якось дурнувато. Буду схожа на ревниву істеричку. 

Настя теж це розуміє і її переможний погляд явно не додає впевненості.

Але з часом розмова й так зводиться нанівець. Нескінченно згадувати минуле набридає, а нових тем, які б настільки привернули до себе увагу, Настя не придумує.