Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

дня, коли вона їхатиме отак з нареченим поміж квіткових кримських берегів у своїй безмежній радості і щасті.

Розв’язні і легковажні, мов у хвилини легкої фривольності і сама Роксана, паризькі кабаре зі своєю вседозволеністю, як у дамських будуарах, притягували до себе, мов магнітом не стільки безтурботних парижан, скільки приїжджих.

Війнуло легенькою прохолодою Сени. Вітерець і поїздка у відкритому авто в Роксани навіювали не тільки несподіваний сум, але й наганяли апетит.

— Я б хотіла поїсти в одній з кав’ярень на набережній Сени, — притулилася до плеча Вітольда Роксана.

— Ми — до ваших послуг, — посміхнувся П’єр і завернув кабріолет з метушливого центра міста у бік набережної, всіяної парами закоханих і кав’ярнями. Власниця одного з цих численних закладів упізнала Шарля і запропонувала гостям столик «на природі». Це, здається, влаштовувало всіх. Особливо Роксану, яка запевняла присутніх, що їй найкраще їсться на свіжому повітрі.

— Своєї пречудової фігурки не боїтесь зіпсувати? — жартома поцікавився П’єр.

— Ми кинемо в атаку усі наявні у нас резерви, і з тих калорій вічно голодній армії, П’єре, повірте мені, не залишиться нічого. Доведеться просити додатковий пайок солдату першого року служби. Це вже ми, як втягнемося з Вітольдом у нескінченні дні навчання в літніх і зимових таборах, чи просто в полі чи в лісі, то тоді нам знадобляться додаткові калорії... У випадку їхньої відсутності компенсуватимемо свіжим повітрям, — щиро сміялася Роксана.

Шарль тільки вдавав, що щось розуміє з того, про що щебетала Роксана, а може, тільки прислухався до милозвучного голосу телезірки чи мелодійності української мови. Якщо П’єр здебільшого мав вираз задумливого українця, то Шарль, як більшість французів, час від часу дружелюбно посміхався, і так, ніби він щось з тих Роксаниних жартів розумів. Невідомо, чи розжував щось з того легковажного плетева слів П’єр Пастернак, але перед тим, як вивчити меню, він намагався щось з усього того, що випалила Роксана, перекласти мовою Віктора Гюго, Оноре де Бальзака і Бонапарта Наполеона своєму приятелю Шарлю. Мабуть таки йому щось з того всього вдалося досягти, бо Шарль сміявся ще більше.

— Звідки ви, П’єре? — поцікавився Вітольд, щоб дещо відволікти співбесідника від бездумної легкості й надмірних веселощів, як йому здалося, його нареченої.

— Я сам француз, — відповів середніх років русявий П’єр. — Жан П’єр Пастернак. Таке моє прізвище повністю. Народився в Парижі. Я правнук українських емігрантів епохи білої гвардії і московської аристократії. Більшість з українців після революційної хвилі еміграції, тобто сімей з колишніх малоросіян, аристократичного походження, як то родини Розумовських, Терещенків, Оболенських, Довгорукових, — він чомусь так і сказав «Довгорукових», а не «Долгорукових», — Муравйова-Апостола і ще доброї сотні родин формально належали до російської еміграції, хоча наші діди, прадіди не забували свого українського походження. У перші дні незалежності України, нам, нащадкам київських князів і козаччини, захотілося побувати на батьківщині предків, про яку ми знали тільки з історії Бантиш-Камінського, Аркаса. Я й Оболенський-молодший взяли участь у Першому Всесвітньому Конгресі українців у Києві, в палаці «Україна». Мене сприйняли, як належно, а от мого приятеля і ровесника Оболенського-молодшого з неймовірною увагою. Адже більшість з українців, як я там довідався, вважали, що Оболенські — це представники російської аристократії.

— І я так гадала, — втрутилась Роксана. — Цікаво, а чи є вами сказаному, П’єр Жан, документальне підтвердження?

— Звичайно. Родовід переважно має кожна родина. А документальне підтвердження — у відомому серед аристократії родовіднику Модзалевського В. П. Він називається — «Малоросійський гербовник». Здається, у чотирьох томах. А може, у п’яти. Не пам’ятаю. Знаю, що останній том він не закінчив.

— Що сталося? — Роксана поклала меню. її, вочевидь, зацікави­ла розповідь Жан П’єра про родовід малоросійських аристократів, про який вона вперше дізналась в далекому Парижі, на березі Сени.

— Він, здається, помер від серцевого нападу, — відповів Жан.

— Слава Богу, — емоційно вихопилося у Роксани. — А я вже надумала Бог зна що, П’єр Жан. Гадала, москалі вбили або зарізали, — і розсміялася.

— Звіть мене просто П’єр, — попрохав він. — Жан — це моє друге ім’я. Ми, коли стаємо дорослими...

— Ви, певне, католик? — запитала вона.

— Ні. Я православний.

— А я подумала... У західних українців переважно по два імені. Вони католики. Мабуть, це зручно. Підросла, вибрала собі ім’я, як нареченого, яке і який сподобалися. У моєї подруги, наприклад, ім’я Олена. І вона постійно соромиться.

— Чому? — поцікавився «Доктор Живаго». — Гарне ім’я.

— А їй не подобається, і вона при знайомстві називає себе на російський зразок — Альона.

— Альона якраз пішло від українського — Олена. Згадайте історика Ключевського. Він, як визначний історик, на запитання журналістів, якщо я не помиляюсь — «як розмовляли в Київській Русі?» — чітко відповів: «Так, як сьогодні розмовляють малороси. Київська професура, що просвіщала московитів ще в сімнадцятому столітті, вимовляла завжди тільки — Київ, а не Кієв, Олена, а не Єлєна».

— Цікаво! Я б хотіла після весілля ще раз приїхати до Парижа. Він мене зачарував. — Роксана виглянула з-за обкладинок широкого формату меню, глянула на Мироновича, лагідно додала: — Зачарував, як Вітольд... З першого погляду. А ще — ви, П’єре, — обернулася вона до свого найближчого по столику співбесідника. — Я б хотіла організувати телепередачу «Аудієнція» з родиною Оболенських і вами, П’єре. Ви мене теж зачарували...

— Дякую, — посміхнувся «Доктор Живаго». — А чому б вам не розпочати серію телепередач з Терещенків? Тут родина Терещенків більш відома, ніж...

— Не заперечуватиму, якщо мене після медового місяця відпустить до Парижа мій найдорожчий...

— А чому б нам не провести і медовий місяць тут? — підхопив цю думку Миронович.

— Ні, Вітольде. Медовий місяць в моїй уяві — це голубі, аж сині води Атлантики, вічнозелені пальми, золоті піски на островах полудневих морів, блискучі шоколадні спини аборигенів і білосніжні, як мої весільні сукні, вітрильники на голубому обрії моїх мрій, — вона схилила голівку на плече Мироновича. — І щоденна, і щонічна аудієнція з тобою, любий. Я там братиму в тебе інтерв’ю на піску, під пальмами... Це ж така екзотика...

«Даватиму», — хотілося сказати Мироновичу, але він стримався.

— І даватиму,