Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

— Я — людина, — серйозно відповів отець Бравн, — а це означає, що в моєму серці є всі «дияволи». Послухайте мене, — промовив він після короткої павзи, — я знаю, що це зробили ви. Точніше, я майже про все здогадуюсь. Коли ви попрощалися з братом, вас охопив гнів, можливо, що й праведний. Ви схопили малий молоток, майже готові його вбити за його зіпсутість. Та ви трохи заспокоїлись, сховали молоток у кишеню й попрямували до церкви. Ви відчайдушно молилися в багатьох місцях: спочатку біля вітража з ангелом, потім ще вище й ще, поки не опинилися на найвищій сходинці — і не побачили, що дивацький капелюх полковника схожий на зеленого жука, котрий повзає по землі. У вашій душі щось зрушилося, і ви кинули на нього Божий грім.

Вільфред поклав руку на чоло й пошепки запитав:

— Звідки ви знаєте, що він виглядав, як зелений жук?

— О, це просто здоровий глузд, — легко посміхаючись, відповів отець Бравн. — Та послухайте далі. Я все це знаю, та ніхто інший про це не довідається. Наступний крок за вами. Я відходжу й збережу цю таємницю як таємницю сповіді. Якщо ви запитаєте чому, то знайте: існує багато причин. Лише одна стосується вас. Я залишаю цю справу, тому що ви ще не повністю зіпсований, ви ще не стали вбивцею. Ви не допомогли слідству звинуватити коваля або ж його дружину, хоча це було доволі просто. Ви звинуватили цього недоумкуватого, тому що ви знали — його не засудять. Моє завдання полягає в тому, щоб знаходити такі ось проблиски світла в душі вбивці. А тепер ідіть униз, у село, і вибирайте, як вам учинити, ви вільні, як вітер. А я своє останнє слово вже сказав.

Вони мовчки спустилися вниз гвинтовими сходами й вийшли на сонячне світло. Вільфред Боен обережно відчинив дерев’яні ворота на подвір’я, підійшов до інспектора й промовив:

— Прошу, заарештуйте мене. Це я вбив брата.

Око Аполлона

Іскриста мла, водночас прозора й густа, була дивним секретом Темзи, її сірий колір ставав все блискучішим у міру того, як сонце піднімалося в зеніт над Вестмінстером, а двоє чоловіків йшли Вестмінстерським мостом. Один із них був дуже високий, інший — дуже низький. Їх можна було б порівняти з гордовитою годинниковою вежею Парламенту та скромними, згорбленими будівлями абатства, хоча б тому, що низький чоловік був у сутані. Згідно з офіційним описом високого чоловіка звали М. Еркюль Фламбо, він був приватним детективом і саме прямував до свого нового офісу в новому багатоквартирному будинку поруч із абатством, а низького — всечесний Дж. Бравн, він служив у церкві св. Франциска Ксаверія у Камбервелі. Щойно отець Бравн відвідав умираючого, а тепер ішов, щоб подивитися на офіс свого приятеля.

Будівля була висока, ніби американський хмародер, і на американський манер напакована телефонами й ліфтами. Її лише недавно добудували, й тому вона ще не була повністю заселена. Властиво, розташувалися лише три орендарі: приміщення над офісом Фламбо, під ним та його, Фламбо, офіс. Два верхні й три нижні поверхи були повністю порожні. Та на перший погляд ця нова вежа притягувала увагу ще з іншої причини. Частину риштовань ще не забрали, а на стіні, безпосередньо над офісом Фламбо, виднівся яскравий об’єкт. Це було величезне позолочене зображення людського ока з золотим промінням довкола. Воно заслоняло два або й три вікна.

— А це що таке? — запитав отець Бравн і зупинився.

— А-а, це нова релігія, — сміючись, відповів Фламбо. — Одні з тих, котрі відпускають ваші гріхи, бо стверджують, що ви не маєте жодних. Думаю, це щось на кшталт «Християнського навчання». Цим займається якийсь Калон (я не знаю, чи це його ім’я), він живе у квартирі наді мною. Внизу мешкають дві друкарки, а наді мною — оцей шахрай-ентузіяст. Він називає себе Новим Священнослужителем Аполлона й поклоняється сонцю.

— Ну що ж, поглянемо на нього, — сказав отець Бравн. — Сонце було найжорстокішим з усіх богів. Але що це за жахливе око?

— Наскільки я зрозумів, це їхня теорія, — відповів Фламбо. — Якщо людина стійка, то їй усе під силу. Їхні символи — це сонце й відкрите око. Вони стверджують, що справді здорова людина спроможна дивитися просто на сонце.

— Якщо людина справді здорова, — сказав отець Бравн, — то їй це навіть на гадку не спаде.

— Ну, це все, що я знаю про цю нову релігію, — безтурботно відповів Фламбо. — Вони, звичайно ж, стверджують, що їхня релігія спроможна лікувати всі фізичні недуги.

— А вона може вилікувати єдину душевну хворобу? — серйозно запитав отець Бравн.

— І що ж це за душевна хвороба? — посміхаючись, запитав Фламбо.

— Переконання у власному здоров’ї, — відповів священик.

Фламбо більше цікавив його тихий офіс, аніж яскравий храм нагорі. Як істинний мешканець півдня, детектив був неспроможний уявити себе кимось ще, окрім католика або атеїста; і нові релігії, яскраві чи бліді, не надто його цікавили. Але він завжди цікавився людьми, особливо коли вони гарно виглядали; що більше, леді, котрі поселилися внизу, виглядали досить своєрідно. Це був офіс двох сестер, обидві були чорняві й худі, а одна — ще й висока й красива. У неї був орлиний, різкуватий профіль, таких жінок згадують саме за профілем, так ніби він — вістря їхньої зброї й нею вони пробивають собі дорогу в житті. Її очі сяяли просто приголомшливо, та це був блиск сталі, а не діямантів; її пряма худорлява постава була надто напруженою, щоб назвати її граціозною. Її молодша сестра була схожа на вкорочену тінь старшої. Вона була трохи сіра, бліда, непомітна. Обидві одягалися в ділові чорні сукні, з чоловічими манжетами й комірцями. В лондонських офісах — тисячі таких стриманих енергійних жінок, та ці відрізнялися своїм справжнім, а не показним становищем.

Поліна Сейсі, старша з сестер, була спадкоємицею герба й великих статків; вона виростала в замках і садах, та через холодну озлобленість (притаманну сучасним жінкам) вибрала вище й складніше існування. Від грошей, звичайно ж, вона не відмовилася, так можуть чинити романтики або ж монахи, та для її владного утилітаризму такий жест був незрозумілий. Вона володіла багатством, як сама говорила, щоб служити суспільству. Частину капіталу вклала в свій бізнес, зародок ідеального друкарського центру, частину — розділила між різноманітними спілками, котрі успішно пропагували таку працю серед жінок. Ніхто достеменно не знав, наскільки Джоан, її сестра й партнерка у бізнесі, поділяє такі прозаїчно-ідеалістичні погляди. Але та наслідувала сестру