Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

І він показав колезі Бравну дорогу до бічного входу зі сходами. Отець Бравн ледве встиг поставити ногу на першу сходинку, коли відчув на плечі чиюсь руку. Він оглянувся й побачив темний силует доктора, на обличчі якого була тінь підозри:

— Сер, — різко сказав доктор, — здається, ви знаєте деякі секрети цієї темної справи. Дозвольте запитати, що ж це ви відмовчуєтесь?

— Чому ж, докторе, — відповів священик, мило посміхаючись, — існує таке міркування: людині моєї «професії» краще змовчати, якщо вона в чомусь не впевнена, а коли знає все, то просто зобов’язана мовчати. Та якщо ви вважаєте, що я невиховано стриманий стосовно вас чи когось іще, то я, звичайно, можу трохи вам допомогти. Я дам вам два вагомі натяки.

— Гаразд, сер, — похмуро відповів доктор.

— По-перше, — тихо почав отець Бравн, — ця справа належить, так би мовити, до вашої парафії. Це питання лише науки. Коваль помилився, коли говорив, що цей удар мав небесне походження, та він був упевнений, що йдеться про чудо. Докторе, це не чудо, хіба що сама людина — це чудо, з її незбагненним, грішним і відважним серцем. Сила, котра розтрощила череп, була суто фізичною, про неї багаторазово згадують, коли обговорюють закони природи.

Доктор похмуро й пильно подивився на священика й тільки промовив:

— А другий натяк?

— Другий натяк такий, — сказав священик. — Пам’ятаєте, коваль хоча й вірить у чудеса, та зневажає неймовірні байки. Пам’ятаєте, він сказав, що, мовляв, молоток не полетить понад полями, бо не має крил.

— Так, — сказав доктор, — це я пам’ятаю.

— Так-от, — продовжував отець Бравн, широко посміхаючись, — ця небилиця найближче до істини.

Він повернувся й почав підніматися сходами, наздоганяючи настоятеля.

Всечесний Вільфред, котрому вже вривався терпець, був блідий, так ніби ця мала затримка була останньою краплиною для його нервів. Він відразу повів гостя в свій улюблений куток церкви, у галерею під чудовим склепінням, до вітража з ангелом. Низенький католицький священик обдивлявся й милувався всім, що бачив, й увесь час бадьоро, але тихо висловлював своє захоплення. Коли помітив бічний вихід на звивисті сходи, котрими Вільфред біг униз до мертвого брата, то побіг, але не вниз, а вверх. І треба віддати йому належне — він зробив це з мавп’ячою спритністю, і вже за мить його чистий голос почувся із найвищої зовнішньої площадки.

— Підіймайтеся сюди, містере Боен! — гукав він. — Свіже повітря добре вплине на вас!

Боен попрямував за ним і вийшов на кам’яний балкон ззовні будівлі, з котрого можна побачити незліченні рівнини й невеликі пагорбки, ліси тягнулися аж ген до багряного горизонту, де-не-де виднілися села й ферми. Внизу чітко виднілося квадратне подвір’я біля кузні, де інспектор все ще продовжував щось записувати, а мертве тіло з такої висоти було схоже на вбиту муху.

— Це неначе карта світу, чи не так? — запитав отець Бравн.

— Так, — серйозно погодився Боен і схилив голову.

Безпосередньо внизу й довкола них готична будівля пірнала в порожнечу, ніби закликаючи до самогубства. Середньовічній архітектурі притаманна титанічна енергія — звідки б на неї не дивитися, вона схожа на збожеволілого коня, котрий безупинно мчить. Ця церква збудована з античного мовчазного каміння, котре поросло мохом і обліплене пташиними гніздами. І все одно, якщо дивитися знизу, то здавалося, що стіни фонтаном піднімаються до зірок, а якщо дивитися зверху, то складалося враження, що вони водоспадом ллються в безмовне провалля. Ці двоє чоловіків на вежі були полоненими готичної примари: моторошний ракурс і непропорційність, зміщена перспектива, великі речі видаються малими, а малі — великими; суцільна кам’яна плутанина в повітрі. Кам’яні деталі, надзвичайно великі, і зменшений візерунок полів і ферм, котрі видаються мізерними. Силуети птахів чи тварин на стінах нагадують величезних драконів, котрі летять чи повзуть над пасовищами й селами. Вся атмосфера була дивна й страшна, так ніби чоловіки стояли між гігантських крил якоїсь потвори; стара церква, висока й багато оздоблена, ніби катедральний собор, нависла над сонячною місциною, ніби грозова хмара.

— Думаю, що стояти тут і молитися — це трохи небезпечно, — сказав отець Бравн. — Потрібно дивитися знизу вверх, а не зверху вниз.

— Думаєте, звідси можна впасти? — запитав Вільфред.

— Думаю, що звідси може впасти не лише тіло, а й душа, — відповів співрозмовник.

— Я не зовсім вас розумію, — невиразно промовив Вільфред.

— От, наприклад, погляньте на коваля, — продовжував тихо отець Бравн. — Він — хороший чоловік, але не християнин — суворий, владний, невблаганний. Так, його шотландська віра така, як у тих, хто молився на цих пагорбах і високих скелях і вчився дивитися на землю частіше, ніж на небеса. Покірність — мати величі. Великі речі добре видно на рівнині, а з висоти все видається мізерним.

— Але ж він, він не скоїв цього, — відізвався Боен, і його голос затремтів.

— Ні, — дивним голосом відповів отець Бравн, — ми обидва знаємо, що він цього не скоїв.

Після короткої мовчанки священик додав, а його сірі очі спокійно дивилися кудись у далечінь:

— Я знав одного чоловіка, — сказав він, — котрий спочатку молився разом з усіма біля вівтаря, та потім почав підніматися все вище, у самотні місця, й молитися в закутках, галереях, на дзвінниці, на шпилі. І на одному з цих дивних місць, де здається, що світ крутиться, ніби колесо, йому запаморочилось у голові й він уявив себе Богом. Це був хороший чоловік, та він скоїв великий злочин.

Обличчя Вільфреда було повернене вбік, та його кістляві руки настільки міцно схопилися за кам’яний парапет, що стали блідо-синіми.

— Він вважав, що має право судити й карати грішників. Йому б це навіть не спало на гадку, якби він молився внизу, навколішки, разом з усіма. Та він дивився зверху, і всі люди видавалися йому комахами. Він побачив унизу одну особливо надоїдливу яскраво-зелену комаху, зухвалу й отруйну.

Граки кричали довкола дзвіниці, однак було моторошно тихо, й отець Бравн продовжував:

— Його також спокусило те, що в його руках була одна з найбільших сил природи. Я маю на увазі силу тяжіння, котра божевільно швидко притягає все земне до лона землі. Погляньте, он внизу під нами походжає інспектор. Якщо я звідси кину в нього камінцем, то для нього це буде подібно на удар кулі. Якщо я кину молоток, навіть зовсім маленький, то…

Вільфред Боен перекинув одну ногу через парапет, та отець Бравн відтягнув його за комір.

— Це не ті двері, — м’яко сказав він, — це вхід у пекло.

Боен відхитнувся назад до стіни, в його очах був переляк.

— Звідки ви все це