Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

от що стосується фізичного аспекту справи, то це просто неможливо. Я погоджуся з вами, що жінка хоче вбити свого співучасника зради більше, аніж потерпілий чоловік. І погоджуся, що жінка завжди вибере малий молоток, а не величезний. Та є одна трудність фізичного, знаєте, характеру. Жодна жінка не зможе отак розтрощити чоловічий череп, як оце ми бачили. — Він хвилину задумався і продовжував. — Інспектор та й інші взагалі ще не взяли цього до уваги. Цей чоловік зараз лежить в залізному шоломі, і удар роздробив його так, ніби він був зі скла. Та ви подивіться на цю жінку й на її руки.

Знову запанувала тиша, а потім трохи сердито відізвався доктор:

— Ну, знаєте, я, звичайно, можу й помилятися. Заперечення можна знайти для всього. Та в одному я переконаний: жоден чоловік, окрім ідіота, звичайно, не схопиться за такий малий молоток, якщо під рукою є великий.

Вільфред Боен нахилився, схопився руками за голову і скуйовдив своє нещасне жовте волосся. Потім опустив руки й закричав:

— Ось воно, ключове слово! Ви мені підказали! — він продовжував, приховуючи хвилювання. — Ви щойно сказали: «Жоден чоловік, окрім ідіота, не схопиться за малий молоток».

— Так, — сказав доктор. — І що?

— Як що?! Це й був ідіот.

Всі погляди зосередилися на ньому, і настоятель храму продовжував вже гарячково і з якимось ледь не жіночим хвилюванням:

— Я — священик, — кричав він, — а священик не має права проливати чиюсь кров. Я... тобто я не можу послати когось на шибеницю. Дякувати Богові, я зрозумів, хто винний у цьому злочині, та його неможливо послати на шибеницю.

— Тобто ви не будете його звинувачувати? — запитав доктор.

— Його не можна повісити, навіть якщо я звинувачуватиму його, — відповів Вільфрід із щасливою посмішкою, у котрій було щось дике. — Коли сьогодні вранці я зайшов до церкви, то побачив, що там молиться божевільний бідний Джо, він хворий від народження. Бог його знає, що то була за молитва. Вам, напевно, відомо, що в деяких народних віруваннях присутня думка, що божевільні читають молитви навпаки. Цілком можливо, що цей божевільний молився перед тим, як убити. Коли я востаннє поглянув на Джо, то побачив, що він поряд з моїм братом. І той знущається з нього.

— Ну й ну! — вигукнув доктор. — Оце врешті розмова! Але як ви поясните.

Всечесний Вільфред аж тремтів від піднесення, що врешті знайшов істину.

— Та ви зрозумійте, зрозумійте, — гарячково кричав він, — що тоді ми отримуємо відповіді на всі незвичні загадки й сумніви. У нас дві загадки: маленький молоток і сильний удар. Коваль міг дуже сильно вдарити, але навіщо йому брати малий молоток? Дружина могла схопитися за малий молоток, але вона не здатна настільки сильно вдарити. А от божевільний чоловік міг так зробити. Він схопив перший-ліпший молоток, він же божевільний. А стосовно сильного удару, ви ж знаєте, докторе, що у маніяка під час нападу безумства сили зміцнюються вдесятеро.

Доктор видихнув повітря й сказав:

— Думаю, ви маєте рацію.

Отець Бравн пильно подивився на доктора. Це був дуже довгий і уважний погляд, і стало помітно, що його великі сірі очі, ніби у вола, робляться ще більшими на непримітному обличчі. Священик промовив з особливою шанобливістю:

— Містере Боен, ваше пояснення єдине, котре узгоджує всі ці загадки, й надзвичайно аргументоване. Думаю, саме тому ви заслуговуєте на те, щоб я сказав вам: воно неправдиве, і я це точно знаю.

І з цими словами старий чоловічок відійшов і знову зацікавився закривавленим молотком.

— А цей вважає, що знає більше, ніж повинен, — роздратовано прошепотів доктор Вільфреду. — Ці католицькі священики такі хитрі!

— Ні, ні, — продовжував втомлено повторювати Боен, — це вчинив той божевільний, той божевільний.

Два священики й доктор стояли доволі далеко від більш офіційної групи, котра складалася з інспектора та заарештованого чоловіка. І тепер, коли їхня розмова завершилася, вони почули голоси сусідів. Священик опустив очі, коли почув, що каже коваль своїм гучним голосом:

— Містере інспектор, сподіваюся, що я переконав вас. Я сильний чоловік, як ви кажете, та не можу закинути сюди молоток із Грінфорда. У мого молотка немає крил, і тому він не здатен пролетіти півмилі понад полями й огорожами.

Інспектор по-дружньому розсміявся і сказав:

— Ні, думаю, ви звільнені від підозри, хоча такий збіг обставин я бачу вперше. Хочу вас попросити всіляко допомагати нам відшукати людину, котра має таку ж силу, як ви. Ви б могли допомогти затримати цю людину! Може, у вас є якісь припущення, хто б це міг бути?

— Припущення я можу мати, — сказав блідий коваль, — але це не чоловік.

Потім, коли він помітив, що дехто перелякано дивиться на його дружину, то підійшов до неї, поклав величезну руку їй на плече і додав:

— Ані не жінка.

— Що ви хочете цим сказати? — жартівливо запитав доктор. — Ви що ж, вважаєте, що це корова взялася за молоток?

— Я вважаю, що рука, котра взялася за молоток, була не з плоті, — приглушено сказав коваль. — Інакше кажучи, я думаю, що він сам зі собою покінчив.

Вільфред кинувся до коваля й дивився на нього палаючими очима. А в розмову втрутився швець:

— Барнсе, ви хочете сказати, що молоток сам підскочив до бідолахи й прикінчив його?

— Ой, ви, джентльмени, можете кпити й хихотіти, — вигукнув Симеон, — ви, священнослужителі, котрі в неділю все ще кажете нам, що Господь переміг Сеннахирима, можете сміятися. А я вірю, що Той, хто невидимо присутній у кожному домі, захистив і мій дім, і покарав поганця смертю, перш ніж той переступив мій поріг. Я вірю, що це була та ж сила, котрою Він спричиняє землетруси.

— Я говорив Норманові про те, щоб він остерігався удару небесного грому, — видушив із себе Вільфред.

— Цей звинувачуваний поза моєю юрисдикцією, — з легкою посмішкою відізвався інспектор.

— Зате ви в Його юрисдикції, — відповів коваль, — пам’ятайте про це, — і, повернувшись до них широкою спиною, попрямував до будинку.

Отець Бравн взяв під руку враженого Вільфреда й подружньому звернувся до нього:

— Ходімо з цього страшного місця, містере Боен. А може, ви покажете мені церкву? Я чув, що це одна з найдавніших церков у Англії. А ви знаєте, що ми цікавимося, — він жартівливо підморгнув, — старими англіканськими церквами.

Вільфред Боен не усміхнувся, почуття гумору ніколи не було його кращою рисою. Та він охоче погодився показати церкву, він би також радо поговорив про велич і красу готики з кимось, хто знається на цьому бодай трохи краще, ніж коваль-пресвітеріянин і швець-атеїст.

— Звичайно, — сказав він, —