Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Ніхто не знатиме. Знатимемо ми самі.

— Ні/ ми самі забудемо, навіть ми самі! — гукає хтось.

— Авжеж, забудемо... Ми, брате, вже забуваємо!

— Ми всього натерпілися!

— І кожне нове лихо переповнює чашу. Ми не так улаштовані, щоб усе це вмістити... Воно ¡розбігається в усі боки: ми занадто малі.

— Звісно, все забувається! Не тільки всі довгі тяжкі муки за весь час, що це триває, всі ці переходи, коли стогне земля, ноги стоптані до крові, кістки болять, а ноша ніби росте до небес, або дні, коли з утоми забуваєш навіть своє ім'я, коли доводиться тупцяти на місці, коли доводиться стояти і аніруш, і вже не держишся на ногах; надсильна праця, безконечні ночі, коли борешся зі сном, чатуєш на ворога (а він усюди) або коли лягаєш спати, а замість подушки гній і нужа. Забуваєш навіть "чемодани", кулемети, міни, задушливі гази й контратаки. Ми бачимо все, як воно є, лише в ті хвилі, коли це відбувається. Але все це забувається, проходить, не знати як, не знати куди, і залишаються тільки імена, тільки назви, як у військових зведеннях.

— Це правда,— мовить чоловік в нашийникові, не повертаючи голови.— Коли я був у відпустці, я примітив, що забув чимало речей з мого минулого життя. Кілька своїх листів я перечитав, немов нову книжку. І все ж, незважаючи на це, я забув, як мучився на війні. Люди трохи думають, але найбільше забувають. Бо вони машини забуття. Ось що таке люди.

— Значить, * ніхто, навіть ми самі цього не пам'ятатимемо. Значить, усе це горе геть-то забудеться!

До всіх їхніх страждань додається ще звістка про неминуче велике лихо: люди згинаються ще нижче і припадають до нікчемної латки землі, вцілілої від потопу.

— Ох, коли б про це пам'ятали!

— Коли б про це пам'ятали,— каже інший,— війни більше не було б!

Третій, наостаток, вимовляє чудові слова:

— Так, якби про це пам'ятали, війна не була б така марна.

Але раптом хтось підводиться, струшує з обох рук бруд чорний, як великий застряглий кажан, глухо кричить:.

— Після цієї війни більше не повинно бути війн!

У цьЬму куточку нас, ще кволих безсилих, вітри січуть і тріпають так сильно, що поверхня землі здригається, ніби уламок серед потопу, і цей покрик людини, що неначе хотіла полетіти, збудив такі самі покрики:

— Після цієї війни більше не повинно бути війн!

Гнівні, понурі покрики цих людей, прикутих до землі, заритих у землю, лунають усе голосніше і розносяться вітром:

— Не треба більше війн! Не треба війн!

— Воювати безглуздо! Безглуздо! — гомонять вони.— Та й що це все означає, все це, все це, про що не можна навіть розповісти?

Вони бурмочуть, рикають, як звірі, зібравшись на латці землі, яка хоче забрати в них живло. На їхніх обличчях висять подерті машкари. їхнє обурення таке велике, що вони задихаються.

— Ми створені, щоб жити, а не здихати тут!

— Люди створені, щоб бути чоловіками, батьками, людьми, а не звірюками, котрі одна одну ненавидять, цькують, ріжуть!

— І скрізь, скрізь звірі, дикі звірі, зацьковані, занепащені звірі. Глянь, глянь тільки!

...Я ніколи не забуду цих безкраїх полів; брудна вода змила всі барви, зрівняла всі виступи, змішала всі обриси; з'їдені рідкою грязюкою, вони розлізаються й розтікаються в усі боки, заливаючи розтовчені кістяки рогаток, залізного дроту, брусів, і серед цих похмурих стіксових обширів сила розуму, логіки і простоти раптом потрясла цих людей, як божевілля.

їх явно збурює й мучить думка: спробувати зажити справжнім життям на землі і стати щасливими. Це не тільки право, а й обов'язок, і кінцева мета, і чеснота; бо громадське життя створене тільки на те, щоб полегшити кожному особисте внутрішнє життя.

— Жити!

— Нам!.. Тобі!.. Мені!.. Всім!..

— Не треба більше війни... Ех!.. Воювати безглуздо!..

Ця неясна думка, це переривчасте ремство зроджує відгук... Хтось підводить голову, вінчану брудом, і, розтуливши рота саме впорівень з землею, вимовляє:

— Б'ються дві армії: це кінчає самогубством одна велика армія.

•— Та й хто ми такі ось уже три роки? Нещасні, неймовірно нещасні люди, та ще й дикуни, бандити, негідники, бидло!

— Гірше! — бурмоче вояк, не здобувшись на інше слово.

— Еге ж, правда!

Цього скорботного ранку люди, змордовані втомою, посічені дощем, приголомшені цілою ніччю гуркотняви і врятовані від вулканів і поводі, починають розуміти, що війна фізично і морально огидна: вона не тільки гвалтує здоровий глузд, баналізує великі ідеї, штовхає на всякі злочини, а ще збуджує всі погані інстинкти: себелюбство доходить до жорстокості,.жорстокість до садизму, жадоба насолоди межує з божевіллям.

Вони уявляють собі все це, як недавно невиразно уявляли свої злидні. їхній гнів рветься назовні, вони пробу* ють висловити його, стогнуть, волають, зіпають.

Вони ніби силкуються визволитися від заблуду, від невігластва, що плямує їхню душу, як бруд — тіло, і хочуть нарешті знати, що це за кара.

— Як же так? — гукає хтось.

— Як же? — підхоплює другий ще голосніше.

Вітер стрясає потоплені обшири і людські брили, простерті або ¿вкляклі, нерухомі, немов каміння або плити.

— Не буде більше війни,— бубонить один солдат,— коли не буде Німеччини!

— Не те ти кажеш,— гукає другий.— Це ще не все. Війни не буде тоді, коли буде переможений самий дух війни.

Завивання вітру майже заглушує його *слова, тоді вояк підводить голову й повторює їх.

— Німеччина і мілітаризм — це те саме,— з люттю немов рубає інший! Це німці хотіли воювати й підготували війну. Німеччина — це мілітаризм.

— Мілітаризм...— підхоплює інший.

— А що це таке?— питають його.>

— Це... означає бути розбишаками.

— Так. Ти ось кажеш, що сьогодні мілітаризм зветься Німеччина.

— Так, але завтра як він зватиметься?

— Не знаю,— каже хтось низьким голосом, величним, як голос пророка.

— Якщо дух війни не буде відбитий,— заколоти будуть завжди.

— Треба... треба...

— Треба битись! — хрипко мурмоче якась брила, яка від нашого пробудження кам'яніла на все жерущій грязюці,— Треба! — Це тіло важко перевертається.— Треба віддати все, що" ми маємо, нашу силу, нашу шкіру, наше серце, все наше життя й всі радощі, що ще нам залишилися. За це галерне існування треба ще хапатися обіруч! Треба все стерпіти, навіть несправедливість, що скрізь панує, і ганьбу, і всю гидоту, треба цілком віддатись війні, щоб перемогти! Але коли треба принести таку жертву,— розпачливо докидає чоловік-брила, повернувшись ще раз,— то тому, що ми воюємо за вселюдське добро, а не задля якоїсь країни, проти облуди, а не проти якоїсь країни.

— Ні,— заперечує перший співрозмовник,— треба вбити війну в череві всіх країн!

— А все ж,— сказав один із тих, що сиділи, немов кілки, що вросли в землю,— а все ж ми починаємо розуміти, задля чого треба було йти на війну.

— А проте,— мирчить стрілець, сидячи навпочіпки,— декотрі воюють, а в них у голові інша думка,— я бачив молодих, їм,начхати було на ідеї. Для них найголовніше — національне питання, а не що інше; для них війна — питання батьківщини; кожен хоче звеличити свою батьківщину коштом інших країн. Ці хлопці воювали, й добре воювали.

4 — Ці хлоп'ята молоді. Вони молоді. Треба вибачити їм.

— Можна робити добре своє діло і не знати гаразд, що робиш.

— А правда — люди божевільні! Це завше треба пам'ятати!

— Шовіністи — це воші,— бурчить якась тінь.

Вони приказують кілька разів, немов пробираючись помацки.

— Треба вбити війну! Саму війну!

Той, що ввібрав голову в плечі і не обертався, править воєї:

— Усе це тільки /теревені! Чи не все одно, що думати! Треба перемогти, та й уже!

Але інші вже почали дошукуватися істини. Вони хочуть знати, заглянути за межі сьогоднішнього дня. Вони тремтять, намагаючись запалити в собі світло мудрості й волі.

В їхніх головах рояться порізнені думки, з їхніх уст злітають безладні слова:

— Звісно... Так... Але треба збагнути саму істоту... Так, брате, ніколи не можна втрачати з ока мету.

— Мету? А хіба перемогти в цій війні — не мета? — уперто каже чоловік-тумба.

Двоє водноголос відповідають йому:

— Ні!

* * *

В цю хвилину почувся глухий шум. Навкруги знімаються якісь зойки; ми здригаємося.

Ціла брила землі одірвалася від пагорба, до якого ми абияк прихилились.

І серед нас раптом з'явився труп. Він сидить, простягнувши ноги.

Від обвалу вода, що зібралася на верху пагорба, прорвалася, потоками полилася на труп і перед нашими очима обмила його.

Ми гукаємо:*

— У нього геть чорне обличчя!

— Що це за обличчя?— задихаючись, питає хтось.

Живі збираються в гурток, як жаби. Цю голову, що вистає, як горорізьба на стіні, відслоненій завалою, годі розгледіти.

— Обличчя? Та це ж не обличчя!

Замість обличчя — волосся.

Раптом ми помічаємо, що цей начебто сидячий труп лежить на животі, зігнутий і вивернутий.

Охоплені жахом, ми німо дивимося на цю прямовисну спину звихнутого трупа, що стирчить замість грудей, на повислі викручені назад руки й витягнені ноги, що впиралися в розгаслу землю кінчиками пальців.

Наша суперечка, урвана появою цього страшного мерця, поновлюється. Хтось люто кричить, як ніби труп його слухає:

— Ні! Треба подолати не бошів, а війну!

— Що ж ти, не розумієш, що треба раз і на все покінчити з війною? Якщо з цим зволікати, то все, що зроблено досі, намарне! Ні до чого. Минуть ще два, три або й більше років, а ми все будемо мучитися даремно.

* * *

— Ех, брате, якщо все, що ми перетерпіли, ще не кінець цьому великому лихові, краще вмерти, я дорожу життям; в мене дружина, сім'я, дім, у мене плани на майбутнє по війні. А все ж краще вмерти.

— Я помру зараз,— озивається сусіда Параді (він, очевидно, подивився на свою рану),— і мені шкода помирати, дітей жаль!

— А мені,— шепоче інший,— не жаль помирати: я помираю задля своїх дітей. Я помру, отже, я знаю, що скажу, і я кажу: "їм не доведеться воювати!"

— А я, можливо, не помру, — каже третій, увесь тремтячи від надії, що її не може приховати перед рокованцями,— але мучитимусь, отож-бо я кажу: "Тим гірше", я навіть кажу: "Тим краще", я ладен страждати ще більше, коли тільки знатиму, що я страждатиму недаремно.

— Значить, і по війні доведеться ще воювати?

— Можливо...

— А ти хочеш ще битися?

— Так, бо я більше не хочу війни! — мурчить хтось.

—_ І, може, битися доведеться не проти чужих?

— Може, і так...

Налітає порив вітру ще міцніший, ніж усі попередні; ми заплющуємо очі й задихаємося.