Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

З книжки не вичитати про велике.

І навіть тоді, колп ці люди кажуть, що не хочуть війни, вони роблять усе, щоб її затягувати. Вони підживляють наЦІ°нальнУ честолюбність і любов до панування силою. "Тільки ми,— кажуть вони кожен за своїм бар'єром,— володіємо відвагою, законністю, талантами і добрим смаком". З величі й багатства країни вони роблять" якусь хворобу ненажерливості. З патріотизму, що гідний пошани, поки він залишається у сфері почуття любові до своєї родини й рідного краю, вони створюють утопічне й нежиттьове поняття, яке порушує світову рівновагу,— щось подібне до раку, що роз'їдає всю країну, руйнує життя і своєю заразністю призводить або до війни, або до виснаження й задухи від збройного миру.

Вони перекручують моральне начало: скільки злочинів вони проголосили за чесноту, назвавши її — національною! Вони спотворюють навіть істину. Вічну істину вони підміняють кожен своєю національною істиною. Скільки народів — стільки істин, що заперечують одна одну і вивертають навиворіт правдиву істину.

Усі ці люди провадять дитячі суперечки, огидні й смішні. Ви чуєте, як вони сперечаються через наші голови: "Це не я розпочав, це ти!" — "Ні, це не я, це ти!" — "Починай ти!" — "Ні, починай ти!" І ці дитячі суперечки увінчують велику світову болячку, бо сперечаються не ті, хто справді зацікавлений в тому, щоб її вигоїти,— зовсім навпаки! — у них нема бажання покласти край війні. Всі ці люди не можуть або не хочуть установити мир на землі; всі ці люди міцно тримаються, через ті або інші причини, старого ладу життя, знаходять для нього різні підстави й виправдують його.

Всі ці люди — ваші вороги!

Вони вам вороги більше, ніж німецькі солдати, що лежать серед нас: адже це були тількии нещасні, підло ошукані бідні люди, ганебно ошукані й заморочені, наче якесь бидло. Ось вам вороги — все одно, де вони народились, як їх звали і якою мовою вони брешуть. Шукайте їх на небі й на землі. Додивляйтесь до них скрізь! Добре взнайте їх і запам'ятайте назавжди!

* * *

Чоловік стоїть навколішках; він зігнувся, уперся обіруч У землю, обтрушується, мов дог, бурчить:

— Вони тобі скажуть: "Друже мій, ти був чудовий герой!" Я не бажаю, щоб мені так говорили. Герої? Якісь надзвичайні люди? Ідоли? Брехня! Ми були катами. Мц чесно виконували ремесло катів. І якщо треба, ще будемо лицюватися,щоб справжні вороги жили собі любенько Вбивство завжди ганебне,— часом потрібне, але завжди ганебне. Так, ми були жорстокими й невтомними катами! Але хай мене не називають героєм за те, що я вбивав німців!

— І мене теж! — кричить хтось так владно, що ніхто не міг би йому відповісти, навіть коли б і насмілився.— І мене теж хай не називають героєм за те, що я рятував життя французам! Як? Невже треба божествити пожежу, бо дуже красиво — рятувати людей? —

— Злочинно показувати красиві сторони війни, навіть коли б вони й були! — бубонить якийсь похмурий солдат.

— Ця наволоч назве тебе героєм,— проводив перший,— щоб нагородити тебе славою за подвиги, а самих себе — за все, чого вони не зробили. Але ми, бідні солдати, не маємо навіть воєнної слави. Вона тільки для небагатьох обранців, а для решти вона — це брехня, як і все, що може здатися прекрасним у війні. Насправді самопожертва солдата — тільки безіменна заглада. Солдати — юрба, хвилі, що йдуть на приступ: для них нагороди нема. Вони западають у жахливе небуття слави. Навіть не доведеться коли-небудь зібрати їхні ймення, їхні жалюгідні нікчемні ймення.

— Начхати нам на це! — відказує хтось.— У нас є інший клопіт.

— Але чи зможеш ти хоч сказати їм усе це? — хрипко кричить жовнір, усе обличчя якого сховане під корою бруду. Якщо ти це скажеш, тебе проклянуть і спалять на вогнищі! Бо для них військова уніформа — нове божество, але воно — таке ж лихе, дурне й шкідливе, як і всі боги.

Цей жовнір підводиться, падає на землю і знов підводиться. Під гидкою корою його сльозить рана; він плямує землю кров'ю; він поширеними очима вдивляється в кров, яку він віддав, аби зцілити світ.

* * *

Один по одному встають і інші. Хмара темнішає і насувається на спотворені, змордовані поля. День сповнений ночі. І здається, там, на гребенях хмаровиння, навколо примарних, варварських хрестів і орлів, церков, бірж, і палаців володарів, і храмів війни безупинно з'являються все нові й нові вороги; їх щораз більше; вони заслоняють зіркп, яких менше, ніж людей. І навіть здається, що ці вихідці з того світу рояться у всіх бакаях, серед живих істот, котрі безглуздо кинуті сюди і майже зариті в землю, ніби зерно.

Мої ще живі товариші нарешті встають; вони ледве тримаються на ногах, вони заковані в брудний одяг, утиснені в страшні труни з багна; в усій своїй моторошній простоті вони піднімаються з землі — глибокої, як неуцтво, вони рухаються і кричать, натужуючи зір, підводячи кулаки до неба, звідки вдуть день і негода. Вони відбиваються від переможних привидів, бо ж вони ще Сірано де Бержераки й Дон-Кіхоти.

Земля тоскно поблискує; тіні ворушаться й відбиваю ться на блідій застояній воді, що затопила шанці, серед полярної пустелі, де куряться далі.

Але очі цих людей відкрилися. Солдати починають розуміти безмежну простоту буття. Істина не тільки запалює в них зорю надій, але й відроджує в них сили й відвагу.

— Годі говорити про інших! — командує хтось.— Тим гірше для інших... Ми! Ми всі!..

Об'єднання демократій, об'єднання мас, пробудження народу цілого світу, груба в своїй простоті віра... Все інше — минулому, сучасному й майбутньому — нічого не варте.

Один солдат зважується додати (він озивається майже пошепки):

— Якщо сучасна війна наблизила поступ хоча б на один крок, то всі її страждання й усі вбивства мало що важать.

І поки ми збираємося наздогнати інших, щоб знов воювати, чорне громове небо тихо розступається над нашиг ми головами. Між двох чорних хмаровищ проступає спокійний прозур, і ця вузька смужка така сумна і вбога, що здається мисляча, все-таки є вістю, що сонце існує.

Грудень, 1915