Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Але шквал проноситься, підхоплюючи наче ту здобич і підкидаючи груддя грязюки, баламутячи воду в траншеях, що зяють немов могила цілої армії... Ми розмовляємо далі.

— У чому ж нарешті велич війни?

— У величі народів.

— Але ж народ — це ми!

Вояк, що сказав це, дивиться на мене, немов питаючи

— Авжеж, товаришу,— відповідаю я,— це правда! В'ються тільки нашими руками. Матеріал війни це ми.

Війна складається тільки з плоті й душ простих солдатів... Це ми встилаємо рівнину трупами і наповнюємо ріки кров'ю, всічми, хоч кожен з нас непомітний і мовчазний, бо нас сила-силенна.Спустошені міста, сплюндровані села, вся ця пустеля — теж ми. Так, усе це ми, і тільки ми.

— Це правда. Війна — це народи; без них не було б нічого, крім якоїсь там сварки здалеку. Але вирішують війну не народи, а господарі, котрі ними правлять.

— Тепер народи борються за те, щоб позбутися цих господарів. Ця війна ніби продовження Французької революції.

— Отже, ми працюємо і на пруссів теж?

— Так, треба сподіватися, що й на них,— одказує хтось із цих нещасних жовнірів.

— От тобі й на! — заскреготівши зубами, гукає стрілець.

Він похитує головою й замовкає.

— Насамперед дбаймо про самих себе! Не треба встрявати в чужі справи,— сердито мимрить упертюх.

— Ні, треба... бо ті, кого ти називаєш чужими, зовсім не чужі, такі самі люди, як і ми!

— І чого це завжди ми працюємо на всіх і за всіх?

— Та так,— відказує хтось і повторяє:— Тим гірше або тим краще!

— Народи — це ніщо, а вони повинні стати всім,— каже солдат, що запитливо дивився на мене; він повторив, сам того не знаючи, історичну фразу, якій більше ста літ, але надав, нарешті, цим словам великого всесвітнього змісту.

І чоловік, що врятувався від бурі, встає рачки в багні, підводить голову: обличчя в нього спотворене, як у прокаженого. Він жадібно вдивляється перед собою в безвість

Він дивиться й дивиться. Він намагається одкрити ворота в небо.

* * *

— Народи повинні зговоритися через голови тих, хто так чи інакше їх гнобить. Одна сила-силенна повинна дійти згоди з іншою.

— Всі ці люди повинні нарешті стати рівними.

Ці слова приходять до нас йа поміч.

— Рівними... Так, так... Існують великі начала справедливості, істини. В них віриш, звертаєшся до них, як до світла. І головне начало — рівність.

— Є ще свобода й братерство.

— Але головне — це рівність!

Я кажу їм, що братерство — це мрія, невиразне почугтя, позбавлене глузду, і людині не властиво ненавидіти незнайомця, але так само не властиво й любити його. На братерстві нічого не збудуєш. На свободі також, вона занадто умовна в суспільстві, де все неминуче залежить одне від одного.

Але рівність завжди залишається сама собою. Свобода н братерство — тільки слова, а рівність — щось істотне.. Рівність (соціальна, бо кожен з індивідуумів має більшу або меншу цінність, і кожен повинен брати участь у житті суспільства однаковою мірою, і це справедливо, адже ясиття людської істоти таке дорогоцінне, як і іншої), рівність — це найвища формула людяності. її вага надзвичайна. Засада рівності прав кожної людини і священної волі більшості непогрішна, вона мусить бути непереможна — і вона приведе до всебічного поступу з справжньою божеською силою. Вона приведе людство спершу до створення фундаменту всіх видів поступу: до залагодження конфліктів справедливістю, що цілком тотожна з загальним благом.

Ці люди з народу передбачають якусь не відому їм революцію; вона буде більша за всі попередні, її джерело —• вони самі, слово уже піднімається до горла і захоплює. Вони повторюють:

— Рівність!..

Вони буцімто по складах вимовляють це слово; вони ясно читають його всюди, і будь-який забобон, привілей або несправедливість падають від одного доторку до нього. Це — відповідь на все, це — величне слово. Вони повторюють його на всі лади і знаходять його довершеним. І навіть вибухи гарматнів сяють для них сліпучим світлом.

— Це було б чудово! — гукає один.

— Це занадто чудово і тому нездійсненне!—відказує Другий.

А4 третій заперечує:

— Це чудово, тому що це — істина. У цьому і є краса... І так буде не тому, що це чудово. Краса у нас не в пошані, так само як і любов. Це неминуче саме тому, що це тина.

Що ж, коли народи бажають справедливості і коли Народи — спла, то хай же вони доб'ються справедливості.

Вони вже починають добиватися! — каже хтось.

— До того йдеться,— докидає інший.

— Коли всі люди стануть рівні, їм доведеться об'єднатися,

— І тридцять мільйонів людей більше не чинитимуть проти своєї волі страхітливих злочинів.

Це правда. Тут нема чого заперечити. Хіба можна виставити щось подібне до доказу, хіба можна вигадати якесь заперечення проти цієї істини: "І тридцять мільйонів людей більше не чинитимуть проти своєї волі страхітливих злочинів!"

Я слухаю, стежу за перебігом думки цих людей, закинутих на це поле скорботи; ці слова добуті раною, болем, ці слова сходять кров'ю. І ось небо темнішає. Внизу від важких хмар воно синіє і вкривається панциром. Вгорі, на невеличкій світляній смужці, його перетинають вихори водяного пилу. Погода псується. Знов поллє дощ. Буря і страждання все ще не скінчилися.

Хтось мовить:

— Ми питаємо себ'е: "Кінець кінцем, навіщо воювати?" Навіщо — ми не знаємо; але для кого — це ми зможемо сказати. Адже коли кожна нація щодня приносить у жертву ідолові війни свіже м'ясо півтори тисячі юнаків, то тільки задля втіхи кількох верховодів, яких можна на пальцях порахувати. Цілі народи, вишикувавшись озброєними полками, стадом ідуть на різанйну лише на те, щоб люди з золотими галунами, люди осібної касти змогли донести свої голосні імена в історію і щоб інші позолочені люди з цієї ж падлючої зграї* зробили більше корисних своїх оборудок, словом, щоб на цьому мали зиск вояки й крамарі. І скоро нам розкриються очі, ми побачимо, що між людьми існує одрубність, але не та, що її заведено вважати одрубністю, а інша; тієї ж, що заведено вважати одрубністю, не існує.

— Слухайте! — раптом уривають його.

Ми замовкаємо і чуємо в далечині гуркіт гармат. Від гуду тремтять шари повітря, і ця далека сила кволо долітає до нас, а навкруги вода заливає й заливає землю й поволі сягає висот

— Знову починається!

Один із нас каже:

— Ех, з чим тільки не доведеться боротися! Все буде проти нас!

У трагічній розмові цих загублених людей відчуває-

Ться занепокоєння, вагання. Вони передбачають не тільки муки, небезпеку, лихоліття, але ще й ворожість явищ і людей правді, нагромадження привілеїв, нерозуміння, нечулість, лиху волю, упереджену думку і черствість добре влаштованих людей, і грізні громадські неприступні твердині, і неперехідні рогатки.

І в роїнні невиразних думок постає видиво: одвічні вороги виринають із темряви минулого і вступають у громовий морок сучасного.

* * *

Ось вони... Здається, ніби в небі, на гребенях хмаровиння, що оповивають світ у жалобу, вимальовується кавалькада осяйних воїв. Вони гарцюють на чудових румаках, метають блискавки, блищать зброєю, обладунками, галунамщ султанами й коронами... Ця войовнича старосвітська кавалькада прорізає хмарщ завислі в небі, немов грізна театральна декорація.

А внизу жовніри, вкриті корою бруду з земного дна і спустошених полів, лихоманково стежать, як ці привиди з'являються з усіх кінців обрію, і відтісняють безкрає небо, і заслоняють синю далечінь.

Ім'я їм — легіон. Тут не тільки каста вояків, що закликають до війни й ставлять її пад усе, не тільки ті, кого всесвітнє рабство одягло чарівною владою, не тільки королі золота, що підносяться над простертим біля їхніх ніг людським родом і свавільно скеровують перебіг історії, передчуваючи великий зиск; там їх ціла юрба; "-свідомо чи несвідомо вона служить посідачам цих грізних привілеїв.

— Там,— вигукує один із похмурих співрозмовців, простягаючи руки, немов бачив їх вочевидь,— там ті, хто каже: "Які вони прекрасні!"

— І ті, хто каже: "Раси ненавидять одна одну!"

— І ті, хто каже: "Від війни я гладшаю, моє черево росте!"

— І ті, хто каже: "Війна завжди була, значить, вона завжди й буде!"

І ті, хто каже: "Я бачу не далі свого носа і не хочу, Щоб інші бачили далі!"

— І ті, хто каже: "Діти народжуються в червоних Французьких або в синіх німецьких штанцях!"

— І ті, хто каже: "Схиліть голови й віруйте в бога"

О, ви маєте рацію, бідні незчисленні трудівники боїв, ви проробили всю цю велику війну, ви — всемогутня сила, яка поки що не служить добру, ви — земна юрба, кожна ваша подоба — цілий світ туги, ви мрієте дід цим небом, де розриваються і розвіваються великі чорні хмари, розкуйовджені, немов злі духи, ви мрієте, зігнувшись під ярмом якоїсь думки. Так, ви маєте'слушність. Все це проти вас. Проти вас і проти вашого спільного блага, а воно, як ви самі переконуєтесь, цілком збігається зі священною логікою. Проти вас не тільки вої, що розмахують шпагами, ділки й гендлярі!

Проти вас не тільки f потворні хижаки, фінансисти, великі й малі ділки, що забронювалися в своїх банках і домах, живуть війною і мирно благоденствують у роки війни, упершись лобами в тупу доктрину, замкнувши свою душу, як їх вогнетривку шафу!

Проти вас і ті, хто тішиться з блискучих помахів шаблюк, хто милується, як жінки, барвистою уніформою. Ті, хто п'яніє від військової музики й пісень, якими частують народ, немов шклянками трунку, всі засліплені, тупаки, фетишисти, дикуни!

Проти вас і ті, хто поринає в минуле і говорить лише словами давніх часів, традиціоналісти, для яких надужиття набуває силу закону лише тому, що воно'освячене звиваєм, ті, хто хоче жити по волі мерців й намагається підкорити владі привидів і бабусиним казкам живий, палкий поступ уперед.

З ними всі попи, що бажають збурити або приспати вас морфієм свого раю, аби ніщо не мінялося. З ними адвокати-економісти, історики та ще бозна-хто, вони задурюють вам голови теорією, проповідують расову вррожнечу, хоча кожна сучасна нація не має різко окреслених меж і складається з штучної суміші рас, об'єднаних лише умовною географічною "єдністю", ці поборники генеалогії фабрикують в ім'я завойовницьких і грабіжницьких цілей фальшиві філософські посвідки й удавані титули шляхетності. Короткозорість — хворість людського розуму! Учені — часто такі собі невігласи, вони не помічають простої істини, затемнюють її усякими формулками й дрібницями.