Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Переклав Микола Терещенко

Пам'яті товаришів, що загинули поруч мене в Круі та на висоті 119.

А Б.

І. Видиво

Вершини Дан-дю-Міді, Егюїй-Верт і Монблан здіймаються перед безкровними обличчями, що визирають з-під ковдр, розкладених поряд на санаторній галереї.

Ця зашклена тераса, на другому поверсі шпиталю-палацу, з балконом різьбленого дерева, відмежувалась у просторі й звисає над світом.

Ковдри з тонкої вовни — червоні, зелені, брунатні й білі, з-під яких виглядають схудлі обличчя з блискучими очима,— лежать непорушно. На розкладних кріслах панує тиша. Хтось кашлянув. Коли-не-коли чути тільки шелест мірно перегортуваних сторінок книжки, або шепіт запитання й тиху відповідь двох сусідів, чи іноді на балюстраді лопоче крильми зухвала ворона, що відбилась від зграй, розсипаних разками чорних перлів у прозорому безмежжі.

Тиша тут є закон. До того ж усі ці люди, багаті й незалежні, хворі на одну й ту саму недугу, що з'їхалися сюди з усіх кінців землі, відвикли розмовляти. Вони заглиблені в себе й думають лише про своє життя і смерть.

На галереї з'являється служниця: вона вдягнена в біле і ходить тихо. Вона принесла газети й роздає їх.

— От і сталося! — каже той, хто перший розгорнув газету.— Війну оголошено.

Хоч на неї і чекали, але новина якось ніби приголомшує, бо всі відчувають її незмірне значення.

Ці розумні й освічені люди, навчені стражданнями й роздумами, відірвані від життя, такі далекі від решти роду людського, ніби вони живуть у майбутньому, дивляться в далечінь поперед себе, в незбагненну країну живих і божевільних.

— Австрія чинить злочин,— каже австрієць.

— І Англія,— каже англієць.

— Сподіваюся, Німеччину переможуть,— каже німець.

* * *

Вони знов простягаються під ковдрами обличчям до верховин і до неба. Але, незважаючи на прозорий простір, тиша сповнена зловісної звістки:

— Війна!

Дехто порушує тишу, проказуючи це слово півголосом, і думає про те, що заходить найбільша подія нашого часу, а може, й усіх часів.

Звістка ця повиває якимсь невиразним, присмерковим маревом навіть осяйну навколишню природу.

Спокійні простори долини, облямовані рожевими, наче троянди, селами та оксамитовими пасовищами, величні плями гір, чорне мереживо ялин і біле мереживо вічних снігів — усе сповнюється людським рухом.

Юрби снують усюди. На полях, хвиля за хвилею, вони біжать в атаку і завмирають; будинки випатрані, як люди, і міста — як будинки; села здаються якимись білими крихтами, що впали з неба на землю; моторошні купи мертвих і поранених змінюють вигляд рівнин.

Кожен народ, жертий звідусіль різаниною, безупинно вириває зі свого лона нових солдатів, повних сили й крові. В річку смерті вливаються живі притоки.

На півночі, на півдні, на заході — скрізь точаться бої. Хай хоч куди повернись — всюди війна.

Один із блідих провидців, спершись на лікоть, називає й підраховує сьогоднішніх і прийдешніх бійців: тридцять мільйонів солдатів.

Дивіться такожАнрі Барбюс — НіжністьАнрі Барбюс — Місяць-злючкаАнрі Барбюс — Ця кімнатка снить порожня...Ще 9 творів →Біографія Анрі Барбюса

Другий, з жахом в очах, шепоче:

— Б'ються дві армії: це накладає на себе руки єдина велика армія.

— Не треба б...— глухим замогильним голосом говорить перший у ряду.

Але той відказує:

— Починається знову Французька революція.

— Начувайтеся, трони! — пошепки виголошує другий.

Третій додає:

— Можливо, це остання війна.

Тиша. Кілька душ, ще бліді від трагедії безсонної ночі, хитають головою.

— Покласти край війнам! Хіба ж змога? Покласти край війнам! Світова болячка не вигойна.

Хтось кашляє. І під сонцем пишних луків, де вилискують гладенькі корови, знову западає великий спокій; темні гаї, зелені поля й синя далечінь заступають це видиво, гасять відблиск огню, що охоплює й руйнує старий світ. Безмежна тиша втамовує відгомін ненависті й страждання чорного всесвітнього кишіння. Розмовці один по одному знову заглиблюються в себе, стурбовані таємницею своїх легенів і порятунком свого тіла.

Та коли в долину сходить вечір, на верхів'ях Монблану схоплюється буря.

У такі небезпечні вечори виходити заборонено: навіть до просторої веранди — в гавань, де сховалися хворі, докочуються останні хвилі вітру.

Жерті болячкою всередині, ці смертельно поранені люди споглядають струс стихій. Вони дивляться, як вибухають над горою удари грому, здіймаючи хмари, наче хвилі в морі, і одночасно кидаючи в пітьму стовпи вогню і пари; і вони повертають свої бліді, виснажені обличчя, щоб стежити за орлами, що кружляють у небі й дивляться згори на землю крізь клубовиська туману.

— Покласти край війні! — кажуть вони.— Покласти край бурям!

Але стоячи вже на межі живого світу, очищені від пристрастей партій, звільнені від набутих поглядів, від засліплень, від влад традицій, мрущі усвідомлюють простоту буття і бачать величезні можливості...

Останній у ряду кричить:

— Бачите, внизу щось повзе.

— Еге... ніби щось живе.

— Ніби рослини...

— Ніби люди...

І' от, серед зловісних виблисків бурі, чорних розпатланих хмар, важко навислих над землею, наче злі духи, їм здається, ніби вони бачать, як розгортається широка блідо-синя рівнина. їм здається, що з рівнини, затопленої багном і водою, постають привиди; вони чіпляються за поверхню грунту, осліплені й геть затягнуті тванню, ніби потворні утопленики. І їм здається, що це солдати. Мокра рівнина, зорана довгими рівнобіжними каналами, перекопана ямами, повними води,— неомірна, і гинучих безліч... Але тридцять мільйонів рабів, злочинно кинутих одне проти одного у війну, в цю багнюку, підводять голови, і на їхніх людських обличчях нарешті зроджується воля. Майбутнє в руках цих рабів, і ясно — старий світ оновиться тільки спілкою, що її колись укладуть ті, чиї лави й муки безмежні.

ІІ. В землі

Просторе бліде небо сповнюють розкоти грому: кожний вибух, зриваючись рудою блискавкою, здіймає враз вогненний стовп у ніч на спаді і димний стовп там, де світає.

Високо-високо й дуже далеко видно зграю страшних птиць з могутнім, уривчастим подихом. Вони кружляють над землею і оглядають її. Птиць чути, але не видно.

Земля! При світлі повільного скорботного досвітку проступає безкрая й заллята водою пустеля. У калюжах і вирвах вода тремтить від передранішнього пронизливого холоду, на цих ялових полях, поораних вибоями, під блідим сяйвом виблискують, мов крицеві рейки, сліди, накочені військами й нічними обозами; з непролазної багнюки то там, то тут стирчать якісь зламані рогатки, розвернені, як літера "х"; скручені, переплутані мотки, цілі хащі колючого дроту. Всюди мулисті мілини та ковбані; ніби безмежне сіре полотнище колишеться на морі. Дощ перестав, але все мокре, вологі, вимите, вимокле, затопле, і навіть бліде світло ніби тече.

Видно довгі покручені рови, ще обгорнуті сутінком ночі. Це окопи. їхнє дно встелене шаром багна, з якого при кожному кроці доводиться з хлюпанням видирати ноги, круг кожного притулку смердить нічною сечею. Якщо нахилитися до бічних нір, вони теж тхнуть, наче вонючі роти.

Я бачу, як із цих поземних колодязів вилазять тіні, рухаються величезними безформними брилами, наче якісь ведмеді топчуться й гарчать. Це ми.

Ми закутані, як жителі арктичних країв. Вовна, брезент, ковдри обгорнули нас, чудернацько округлюють, стовбурчаться на всі боки. Дехто потягується й