Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Воно застелене людьми; вони сплять або поволі ворушаться, підіймають руку, зводять голову, оживають чи поволі вмирають.

Ворожі окопи зовсім тонуть у самих собі, поринають на дно глибоких низовин, болотистих вирв, закиданих брудом, розливаються смутою калюж і колодязів. Подекуди ще невисокі краї рухаються, дробляться й опускаються. В одному місці в ці глибини можна зазирнути. У цьому нечуваному баговинні нема трупів. Але ось що страшніше за труп: рука, самотня рука, гола, біла, нежива, мов камінь; вона стирчить з дірки, що невиразно проступає в стіні крізь воду, тут солдата живого поховано в криївці; він тільки встиг висунути руку.

Підійшовши зовсім близько, помічаєш, що купи землі, навернені в ряд на залишки валу цієї засипаної безодні,—людські істоти. Чи вони померли? 'Чи сплять? Хто його знає. В усякому разі, відпочивають.

Хто вони? Німці? Французи? Невідомо.

Один із них розплющив очі й дивиться на нас, хитаючи головою. Ми питаємо його:

— Француз?

Потім по-німецькому:

— Дойч?

Він не обзивається, знову заплющує очі й поринає в небуття. Так ми й не довідались, хто він.

Годі з'ясувати походження цих істот ні з їхнього одягу, вкритого шарами грязюки, ні з головного убору (голова простоволоса або пов'язана вовняною шматкою під мокрим смердючим каптуром), ні з їхньої зброї (в руках не рушниця, а щось довге, липке, схоже на химерну рибу)*

Перед нами й позад нас — люди з обличчям трупів, геть виснажені,‘мовчазні й позбавлені всякої волі, люди, обліплені сирою землею, як чорним саваном, всі вони подібні одне до одного, ніби голі. З цієї моторошної ночі звідусіль з'являються виходні з того світу, вбрані в однакові уніформи нещастя й бруду.

Це кінець усього, кінець усьому. Це величезний перепочинок на одну мить, це епічне припинення війни.

Давніше я думав, що найстрашніше пекло на війні—це полум'я гарматнів; потім я довго думав, що це задушливі затісні підземелля. Але ні: справжнє пекло — це вода.

Здіймається вітер. Крижаний вітер. Нас проймає наскрізь його холодний подих. На затопленій рівнині, засіяній тілами, між хробакуватими безоднями вод, між острівцями нерухомих людей, злиплих, як плазуни, над цим хаосом, що розгасає й тоне, ледь позначаються легкі струмки. Тут поволі пересуваються загони, ланки караванів, складених з істот, що зігнулися під тягарем касок і бруду; ці істоти плентаються, розлазяться, зникають у тьмяній далечині. Світання таке брудне, що здається: день уже закінчився. Зацілілі люди переносяться, кочують цим спустошеним степом, гнані, виснажені, перестрашені великим невимовним лихом; жалюгідні, деякі моторошно кумедні; багно, засмоктуючи їх, майже пороздягало. —

Ідучи, вони роззираються навкруги, вдивляються, і, впізнавши в нас людей, гукають крізь вітер:

— Там іще гірше, ніжтут! Наші хлопці падають у ями, їх уже годі витягти. Хто цієї ночі ступив ногою на край ями, загинув... Там, звідки ми йдемо, з землі стирчать голова й плечі; вони ще ворушаться, а все тіло вже засмоктало болото. Там є дорога з плетеним помостом; подекуди він проломився, попровалювався — і тепер це пастка! А там, де більше нема помосту,— тепер озеро два метри завглибшки... А рушниці! Деякі хлопці так і не змогли їх витягти. Глянь он на тих: довелося поврізувати до пояса поли їхніх шинелей (чорт з ними, з кишенями!), щоб визволити людей, та їм і сили вже не стало тягнути цей тягар... З нашого Дюма насилу пощастило зняти шинелю: вона важила не менше сорока кіло: ми удвох ледве-ледве підняли її... А ось із цього голоногого земля стягла все: штани, спідні, черевики. Нечувана річ!

Вони розсипаються навсебіч, і за цими недобитками плентаються ще й інші; всі рятуються, пойняті жахом; із під ніг летить важке груддя грязюки. Втікачі потроху зникають; замотані громаддя все меншають.

Ми підводимось. Під крижаним вітром ми хитаємося, мов дерева.

Ми ступаємо дрібними крочками, нараз ми звертаємо вбік,— нас приваблює химерне видовисько: дві постаті дивно переплелися; вони стоять пліч-о-пліч, обійнявши одне одного за шию. Що се? Герць двох ворогів, заскочених смертю? Вони завмерли в цій позі і тепер уже їх не розчепити? Ні, вони сперлися одне на одного, щоб поспати. Вони не могли лягти на землю; вона йшла з-під них й сама хотіла на них лягти; вони нахилились, обхопили одне одного за плечі й, загрузши по коліна, заснули.

Ми даємо їм спркій і відходимо геть від цього пам'ятника вбогої братерської любові.

Незабаром ми й самі зупиняємось. Ми занадто покладалися на свої сили. Ми не можемо йти далі. Це ще не кінець. Ми знову падаємо в розгаслий куток траншеї й гепаємо додолу, як скинутий гній.

Заплющуємо очі й час від часу знову їх розплющуємо.

До нас, спотикаючись, ідуть якісь люди. Вони нахиляються і тихо, втомлено гомонять між собою. Один із них мимрить:

— Sie sind tot. Wir bleiben hier .

— Ja ,— немов зітхаючи, відповідає другий.

Але вони помічають, що ми ворушимось. Вони зразу ж підходять до нас. Чоловік ледь чутно мовить:

— Ми підіймаємо руки.

Вони полегшено зітхають, лягають на землю, і, наче це вже кінець їхнім мукам, один із них, розмальований гряззю, як дикун, намагається усміхнутися.

— Залишайся тут! — одказує йому Параді, не обертаючи голови: він поклав її на горбок.— Якщо хочеш, можеш піти з нами.

— Так,— згоджується німець.— 3 мене досить.

Ми не обзиваємось.

Він питає:

— А іншим можна?

— Так,— відказує Параді,— коли хочуть, хай теж залишаються.

Усі четверо простяглися на землі.

Один з них починає харчати. З його грудей вихоплюється якась пісня з риданнями. Тоді інші підводяться навколішки навколо нього і витріщають очі. Ми підводимось і дивимося на них. Харчання стихає, і чорнувата горлян— ка, що тріпотіла, як пташка, більше не рухається.

— Er ist todt *,— каже хтось із німців.

Він починає плакати. Інші знову вкладаються спати. Не перестаючи плакати, засинає й він.

Підходять кілька солдатів; вони хитаються, раптом зупиняються, немов п'яні, і повзуть, як черви; вони хочуть сховатися тут, у заглибинах, куди ми вже позашивались, і ми засинаємо покотом, як у братській могилі.

* * *

Прокидаємось. Ми з Параді переглядаємось і хочемо щось вгадати. Ми вертаємось до життя, до денного світла, знову в тбйсамий кощмар. Знов перед нами стелиться спустошена рівнина з дрібними затопленими пагорками, місцями поржавлєна рівнина кольору криці; тут блищать смужки води й калюжі, і на всьому обширі, як покидьки, валяються тіла; вони ще дихають або тліють.

Параді каже мені:

z — Ось що таке війна. Так, це і є війна,— глухо каже він.— Саме вона, не щось інше.

Я розумію, що він хоче сказати: "Війна — це не атака, схожа на парад, не бої з розгорненими прапорами, навіть не сутички врукопаш, що в ній лютують і волають. Війна — це жахлива надприродна втома, вода по пояс, і грязюка, і нужа, і гидота. Це цвілі обличчя, подерті на шмаття тіла і трупи, що спливають пад ненажерливою землею і навіть пе схожі більше на трупи. Так, війна — це безмежна одноманітність лиха, урвана моторошними дра* мами, а не багнет, лискучий, як срібло, не півняча пісня сурми на світанні".

Для Параді це ясно: він згадує нашу прохідку містом і бубонить:

—Пригадуєш те бабисько в кав'ярні? Вона лепетала про атаки, пускала слину й казала: "Ах, це, напевне, дуже гарно!.."

Стрілець що лежить в гидкій калюжі на животі, розпластавшись, як плащ, підводить голову й гукає:

— Гарно! А цур тобі!! Що й казати! Можливо, корова * також говорить "гарно", коли на різниці в Ла Віллет женуть череду бугаїв.

Він спльовує гряззю; йому'забруднився рот, лице, як у мертвяка.

— Хай кажуть: "Так треба",— бурмоче він, уривчастим, надсадним голосом,— гаразд. Але "гарно"! А цур тобі!

Він жене від себе цю думку. І скажено гукає:

— Тому й кажуть, що їм на нас начхати!

Він ще раз спльовує, але, знесилений, падає в свою грязеву ванну й кладе голову на власне харкотиння.

* * *

Параді, задумавшись, обзирає поглядом невимовний краєвид і, не відриваючись від нього, каже:

— Це і є війна!.. І так скрізь! Хто ми такі і що тут таке? Нічого. Все, що ми бачимо,— це тільки одна точка. Згадай, що цього ранку по всьому світі на три тисячі кілометрів завдовжки відбуваються такі самі, чи майже такі, нещастя, а може, й ще гірші!

— І крім того,— каже товариш (він лежить поблизу нас, але ми його не впізнали навіть з голосу),— завтра розпочнеться те саме. Бо ж усе це вже починалося знову позавчора й попередніми днями.

Стрілець через силу, немов розриваючи грязюку, віддирається від землі, залишивши в ній западинку, подібну до вогкої труни, і сідає в цій ямі. Він кліпає, стріпує головою, щоб струсити з неї грязь, і мовить:

— Цього разу ми якось видеремось! І хто знає, може, й завтра також! Хто знає!

Параді, вкритий важкими шарами чорного й жовтого бруду, намагався сказати, що війна — це щось незмисленне й незміриме ні в часі, ні в просторі.

— Коли говорять провійну взагалі,— міркував він уголос,— як нібито не говорять нічого. Слова застрягають у горлі. Ми тут дивимося на це, як сліпі...

Трохи далі гуде бас:

— Так, усе це годі собі уявити.

На ці слова хтось раптом розлягається реготом.

— Та як це уявити собі, не бувши тут?

— Хіба коли зсунутися з глузду! — відказує стрілець.

Щось лежить. Параді нахиляється.

— Спиш?

— Ні, але з місця не зрушуся,— стлумленим зляканим голосом відповідає грудка, вкрита мулистим покрівцем, але таким коржавим, як ніби його витолочено.— Але ось я тобі що скажу: в мене, напевне, пробитий живіт. Але я цього не певен, а подивитись боюся.

— Зараз подивимось...

— Ні, поки не треба,— відповідає ,поранений.— Я ще трошки полежу.

Інші кволо ворушаться, чвакають, повзуть на ліктях; скидають із себе пекельне липке давуче покривало. Потроху в цих мучеників задубіння з холоду минається, хоча зоря більше не розгоряється, над болотом, куди веде рівнина. Пустка стає все безрадісніша.

Лунає голос сумний, немов похоронний дзвін:

— Скільки не розказуй потім, усе одно не повірять. І це не з злості чи бажання подражнити тебе, а так: просто не зможуть повірити. Коли ти тільки зостанешся живий, і зможеш укинути слівце, і коли-небудь скажеш: "Ми ходили на нічні роботи, нас обстрілювали, ми замалим не втонули в болоті",— тобі відкажуть: "А-а!" — і, можливо,докинуть: "Вам, мабуть, було не дуже весело, скрутно вам довелося!" Та й годі.