Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Не змигнулося й секунди, як усі вже подумали те саме, що' мимрили кілька душ, уткнувшись носом у землю:

— Ну, зараз нам каюк!

Попереду, недалеко від того місця, де лежав я, звелася тінь і гукнула:

— Ходімо звідси!

, Простерті тіла виткнулися з савана багнюки, що стікає з них цілими рідкими лахміттями, ці привиди гукнули:

— Ходімо звідси!

Ми стояли навколішки, рачки; ми поплазували канавою.,

— Рушайте! Та рушайте ж!

Але довга вервечка не ворушилася. Несамовиті вигуки на неї не діяли. Ті, що були кінець канави, не посувались і заступали дорогу всім нам. Через лежачих, немов через якісь уламки, переповзли поранені; вони зросили всю сотню своєю кров'ю.

Нарешті ми з'ясували причину нашої безнадійної нерухомості:

— Там кінець рову, перегорожа!

Вояків, що були тут, як у в'язниці, опосіла паніка; почулися нечленоподібні згуки; люди борсалися на місці й репетували. Та хоч який мізерний був захисток у цьому тільки-но розпочатому рові, ніхто не зважувався вилізти з цієї западинки і звестися над рівнем землі, щоб бігти від смерті до поперечної траншеї, що, певне, була десь поблизу... Поранені, котрі переповзали через живих, ризикували більше життям; щохвилини в них улучали кулі, і вони падали знову додолу на дно рову.

Всюди направду періщив, лив і зливався з дощем вогненний дощ. Ми тремтіли з голови до п'ят, приголомшені надприродним гуркотом. Навкруг спускалась і стрибала, пірнала у хвилях світла найогидніша з усіх смертей, засліплюючи нас, вона одвертала нашу увагу. Плоть готувалася до жахливої самопожертви!.. І тільки в цю хвилину жаху ми згадали, що ми вже не раз зазнавали на собі і переживали цю завивущу, палку, смердючу зливу огню. Тільки під час нового бомбардування по-справжньому згадуєш ті, що вже перетривав.

І знову безперестанку повзали інші поранені, втікаючи смерті, вони сіяли паніку; при зіткненні з ними ми стогнали й правили собі:

— Ми звідси не вийдемо живі; ніхто не вийде живий!

Раптом у юрбі людей виник пролам; усі ринули назад, геть звідси.

Ми поповзли, потім побігли пригинцем по грязюці й воді, що виблискувала багряними відблисками й відсвітами, ми хиталися й падали, спотикаючись на вибитому дні, ми самі були схожі на важкі гарматні, гнані громом при самій землі.

Ми добігли кінець рову, який почали були недавно копати.

— Шанців уже немає! Нічого немає!..

Справді, на 'рівнині, де почалися наші земляні роботи, око не знайшло сховища. Навіть під стрімким летом ра— кет видно було тільки рівнину — безкрая, страшна пустеля. Траншея, певне, була десь недалеко; бо ж ми прийшли сюди сполучними ходами. Але як знайти її?

Дощ припустив ще дужче. На хвилину ми зупинилися в похмурому ваганні: ми з'юрмилися край спопелілого, незнаного світу, і раптом ми вдарилися бігти хто куди влучив. Одні порвались ліворуч, інші праворуч, а хто й просто вперед, і всіх нас, зовсім дрібних, видимих лише мить, серед гримучого дощу розділили завіса вогненного диму й чорні обвали. в

* * *

Стрілянина трохи вщухла. Найбільше вона лютувала в тому місці, що його ми вже покинули. Але щохвилини вона могла змести й понищити все.

Дощ батожив дедалі скаженіше. Це був потоп уночі. Над нами навис такий густий морок, що ракети освітлювали тільки затуманені, посмуговані дощем латки рівнини, якою йшли, бігли, металися розгублені привиди.

Важко сказати, скільки часу я блукав з нашим загоном. Ми йшли трясовиною. Натужуючи зір, ми намагалися пробратися до насипу й рову, до траншеї, до цієї гавані порятунку, загубленої десь там, у безодні.

Кінець кінцем крізь гуркіт битви і живла пролунав радісний вигук:

— Траншея!

Але раптом насип заворушився. Тут виявились люди: вони тікали від нас і розбігалися.

— Не зупиняйтеся тут, хлопці! — кричали нам утікачі.— Не підходьте! Біда! Усе валиться! Шанці розповзаються к чортовій матері, землянки закубрені! Все затопила грязюка. Завтра вранці й сліду не залишиться від цих окопів!

• Ми рушили далі. Куди? Ми забули розпитати дорогу, а як тільки ці промоклі люди з'явились, їх одразу поглянула мла.

Серед цієї руїни розсипався навіть наш маленький загін. Вже не можна було знати, з ким ідеш. Кожен ішов сам світ за очі; то один, то другий зникав у темряві ночі, шукаючи порятунку.

Ми піднімались і спускалися схилами. Я постеріг зігнутих, скурчених людей; під глухими зірницями вони дряпалися слизьким схилом; грязюка тягла їх назад; дощ і вітер відштовхували їх. Ми потрапили в болото; ми. загрузали аж по коліна. Ми йшли, високо піднімаючи ноги й шумно розплескуючи воду, ніби плавці. Ми насилу просувалися, щокрок усе млявіше й важче.

Тут ми почули наближення смерті, але ми дісталися до якоїсь глиняної гаті, що перерізувала болото. Ми пішли слизькою поверхнею цього нікчемного байварчика, і раз, щоб не зірватися вниз із —хисткого й звивистого гребеня, нам довелося нахилитися й сунути, тримаючись руками за мерців, що майже потонули там. Я намацав пле-— чі, задубілу спину, обличчя, холодне, мов каска, і люльку, стиснуту в зубах.

Ми видерлись звідти; звели голову й почули недалеко гомін.

— Якийсь гомін! Чуєш? Голоси!

Вони здалися нам такі привітні, наче хто називав нас на ім'я. Ми всі разом підійшли ближче, щоб почути цей братерський гомін.

Голоси залунали виразніше; вони чулися з-за горба, що розгортався перед нами, немов оаза, а проте ми не могли розібрати слова. Звуки мішалися; ми нічого не розуміли.

— Що вони кажуть? — якось дивно запитав хтось із нас.

Ми несамохіть перестали шукати дорогу.

Якийсь сумнів, якась гостра думка враз пройняли нас. Раптом ми розібрали чітко вимовлені слова:

— Achtung!.. Zweites Geschutz!.. ShussL.

І ззаду на цей телефонний наказ обізвався гарматний постріл.

З подиву й жаху ми ніби прикипіли на місці.

— Де ми? До лиха! Де ми?

Ми повернули, але все-таки поволі, ми обважніли з утоми й жалю, ми побрели, пронизані болем, немов безліччю куль, нас притягувала ворожа земля; в нас ледве стало снаги зректися спокусливої можливості вмерти тут же. Ми вибрались на якусь широку рівнину. Ми зупинилися, кинулись на землю під якимсь горбком і не могли вже знятися.

Ми більше не ворушились. Дощ сік нам в обличчя, стікав по спині й грудях, проходив крізь сукняні штани, наповнював водою черевики. На світанні нас, можливо, уб'ють або заберуть у полон. Але ми вже ні про що не думали. Ми більше не могли, більше нічого не знали.

XXIV

Світання

На тому місці, де ми попадали знеможені/ми й чекаємо нового дня. Він настає поволі, холодний, похмурий і зловісний і розливається по смертельно блідій долині.

Дощ перестав. У небі його вже нема. Олив'яна рівнина, вкрита тьмяними дзеркалами води, здається, виходить не тільки з ночі, але і з моря.

Напівсонні, ми часом розплющуємо очі, клякнемо, холодіємо, знемагаємо; ми дивимося на це незвичайне повернення світла.

Де ж ті шанці?

Видно тільки озера і серед цих озер смужки молочнобілої застиглої води.

Води ще більше, ніж >пі думали. Вода затопила все; вона розлилася скрізь, і передбачення здибаних нами людей справдилися: шанців уже немає. Ці канави — поховані окопи. Це всесвітній потоп. Бойовисько не спить, воно загинуло. Там, десь далеко, життя, можливо, триває але де — не видно.

Щоб не побачити, я насилу підводжуся, хитаючись, немов хворий, і лягаю знову. Шинель тяжкою вагою тягне мене до землі. Поруч мене три якісь безформні потворні брили. Одна з них — Параді; він укритий напрочуд грубою корою грязюки, замість ладівниці на поясі щось напічнявіло: Параді теж устає. Інші сплять і не ворушаться.

А чому така тиша? Небувала тиша. Ані шереху, тільки від часу до часу серед цього неймовірного одубіння свігу в воду падає грудка землі. Стрілянини не чути... Гарматнів нема: вони не вибухають. Куль нема, бо люди...

Люди? Де ж люди?

Поступово можна їх розгледіти. Деякі сплять недалеко від нас, з ніг до голови вкриті брудом, майже перетворившись на неживі речі.

Трохи далі я бачу ще інших: вони, скарлючившись, поприлипали, немов слимаки, уздовж закругленого й напівзатопленого насипу. Це нерухома лава грубих згортків, по них тече вода й бруд. Ці люди такого ж кольору, як і земля, з якою вони змішались.

Я силкуюся порушити мовчанку: я звертаюсь до Параді (він теж дивиться в той бік):

— Що вони, мертві?

— Зараз подивимось,— каже він тихо.— Полежимо

тут ще трошки. Наберемося сили й підемо до них.

Ми переглядаємось і дивимось на тих, що упали тут. У всіх виснажені обличчя; це навіть не обличчя, це щось брудне, змаліле, вимучене; очі налилися кров'ю. Від початку війни ми бачили одне одного в усяких виглядах, і все-таки ніхто нікого більше не впізнає.

Параді всією своєю тушею обертається й дивиться кудись убік.

Раптом я бачу, що його проймає дрож. Він простягає величезну руку, вкриту корою лепу, белькоче:

— Он там... Он там!..

По воді, що виступає з траншеї, на терені, поораному, покраяному фосами, плавають якісь круглі рифи.

Ми плентаємось туди... Це потопельники.

їхні голови й руки занурені в воду. Спини з реміняччям просвічують крізь вапняковий плин; сині полотняні куртки надулися; чорні викручені й насаджені криво на розпухлі ноги, як ступні, приладнані до ніг потворних іграшок. Чуб стирчить дуба, немов водяна трава. Ось на самій поверхні видніє обличчя; закинута голова лежить край насипу, тіло зникло в хисткій могилі. Мрець утупився в небо. Замість очей дві білі дірки; рот — чорна яма. Жовта набрякла шкіра цієї машкари, здається, вся розм'якла і зморщилася, немов захололе тісто.

Це вартові; вони стояли тут. їх не поранено, коли б їх поранено, це.було б видно з кольору води. Вони не могли виборсатися з грязюки. Вони силкувалися видертися з цієї сторчової глеюватої ями, що її поволі, невпинно затоплювало —водою, але їх ще більше засмоктувало дно. Вони загинули, чіпляючись за слизьку землю.

Там — наші передові лінії, а там — такі самі мовчазні й затоплені водою траншеї німців.

Ми йдемо до цих розгаслих руїн. Проходимо рівниною, де вчора ще було стільки жаху; біля цього страшного пограниччя, мабуть, зупинилася в своєму пориві наша остання атака, тут півтора року кулі й гарматні не вгаваючи борознили простори, а днями їхнінавскісні лінії скажено схрестилися над рівниною від обрію до обрію.

Тепер це якесь неприродне поле спочинку.