Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

твердне в неї між ногами. Чула, як її дихання зливається з бризками душу, тимчасом як Браян перетворюється на Калеба, а Калеб — на Браяна, а тоді кинула мило на кахлі та приклала одну руку до стіни. Рейчел згадала, як Браян днями був у душі та як стояв перед готелем «Ковент-Ґарден» із тією своєю широкою усмішкою та блакитними очима, сповненими хлоп’ячого захвату. Калеб зник. Вона одним пальцем довела себе до піку, що пройняв її тіло так, наче в неї проникла гаряча вода та промила їй капіляри.

Опісля Рейчел лягла в ліжко й мало не заснула, коли їй блиснула чудна думка.

Вирішивши замовити вечерю, Калеб сказав, що весь день — від десятої ранку до п’ятої вечора — провів за своїм столом. Заявив, що жодного разу не вставав. Жодного разу не виходив. Але коли вона прийшла під будівлю, він саме виходив звідти. Ще навіть не вийшов із-під навісу над дверима.

Однак його плащ і бейсболка були змоклі до нитки.

16

Повернення

П’ятниця. Повернення.

Рейчел думала, чи не зустріти його в аеропорту, та вона вже не мала автівки. Продала її, переїхавши жити до Браяна: до квартири додавалося всього одне місце на стоянці. Опісля вона, якщо треба було кудись дістатись, користувалася Zipcar. Їй аж не вірилося в те, як зручно вони насправді влаштувались (одна стоянка була розташована менш ніж за квартал від будинку), та тоді сталися «Данкін Донатс», фудкорт і блювання на саєнтолога. Опісля Браян попросив її якийсь час не сідати за кермо.

Коли настав час поновити її права, у них відбулася серйозна суперечка. Рейчел не уявляла, як це — не поновлювати прав, але Браян відказував, що йому треба — треба — забезпечити душевний спокій. Вона пам’ятала, як кричала з того боку кухонного бару:

— Річ не в тобі! Чому ти гадаєш, ніби все крутиться навколо тебе? Навіть це!

Містер Незворушність ляснув рукою по кухонному барі.

— Кому телефонували, коли ти не змогла піти із фудкорту? А кому телефонували, коли?..

— Отже, річ у посяганнях на твій час?! — Вона накрутила на одну руку рушничок для посуду — так туго, що під її шкірою зажевріла кров.

— Ні, ні, ні. Я так не гратиму.

— Ні, ні, ні, — перекривила Рейчел. При цьому вона почувалася гадиною, та водночас їй було добре: до цієї суперечки все йшло вже тиждень.

Якусь частку секунди вона гадала, що помітила в його очах лють на межі ненависті, та тоді він протяжно, повільно зітхнув.

— Ліфти не їздять зі швидкістю шістдесят миль на годину.

Вона ж досі не отямилася від того спалаху люті. «Це я зараз побачила справжнього Браяна?»

Врешті до Рейчел дійшло, що вона не повернеться. Принаймні сьогодні. Вона кинула рушничок для посуду на стільницю.

— Що?

— Не можна дістати смертельне поранення під час панічної атаки в ліфті, ТРЦ чи, не знаю, в парку або йдучи вулицею. А в машині?

— Це так не працює. За кермом у мене не буває панічних атак.

— Вони почалися в тебе всього кілька років тому. Звідки тобі знати, як проявиться наступна? Я не хочу почути по телефону, що ти десь врізалась у стовп.

— Господи.

Він спитав:

— Хіба це не раціональний страх?

— Ні, — визнала вона.

— Це геть неможливо?

— Ні.

— А якби тобі стало важко дихати, ти так сильно спітніла, що піт засліпив би тебе, і збила когось на переході?

— А це ти вже знущаєшся.

— Ні, просто питаю.

Врешті вони досягли компромісу. Вона поновила права, та пообіцяла ними не користуватись.

Але тепер, коли вона прогулялася ТРЦ, поїздила в метро, пройшла повз стару церкву Саут-Черч на Коплі-сквер, проїхалася на таксі під дощем і посиділа у велелюдному барі на цокольному поверсі, а в неї жодного разу не прискорилося серцебиття і не сіпнулася вена в горлі, хіба не було би круто прийти до зони одержання багажу в Лоґані? Браян, звісно, істеритиме, та чи переможе його гординя острах?

Рейчел навіть оновила інформацію свого акаунту в Zipcar (закінчився термін кредитки, якою вона спершу послуговувалась), але тут пригадала, що Браян поїхав до аеропорту сам і залишив свій «інфініті» на довгостроковій стоянці.

Тоді все. Зрадівши можливості відкосити, вона трохи засоромилася — вона почувалася безвільною, кволою, — та, можливо, їй було краще не сідати за кермо, якщо в ній залишалося хоч трохи страху.

У двері він увійшов із дещо здивованим виглядом людини, що намагається заново познайомитися з тією частиною його життя, де немає ні аеропортів, ні готелів, ні обслуговування номерів, ні постійних змін, зате є протилежне — рутина. Він позирнув на газетницю, яку Рейчел поставила біля дивана, так, ніби не міг збагнути, звідки вона, бо не міг цього збагнути: Рейчел купила її, поки Браяна не було вдома.

Він закотив валізу в куток, зняв свій мідяний плащ і з невпевненою усмішкою сказав:

— Привіт.

— Привіт.

Вона завагалась, а тоді пішла до нього, перетнувши квартиру.

Якщо його не було вдома більше доби, з його поверненням завжди виникали одна-дві проблемні ситуації. Вони йшли до возз’єднання спотикаючись. Він же як-не-як покинув їхні життя, те, що визначало їх як «нас», а це означало, що кожен із них на тиждень став окремим «я». І саме тоді, коли це стало новою нормою, він повернувся до кадру. І вони намагалися збагнути, де закінчується «я» та знову починається «ми».

Вони поцілувалися. Поцілунок вийшов сухим, майже цнотливим.

— Втомився? — спитала вона, бо він мав стомлений вигляд.

— Так. Так, втомився. — Він поглянув на наручний годинник. — Тут, здається, вже північ.

— Я приготувала тобі вечерю.

Він широко й легко всміхнувся; це була перша справжня браянівська усмішка, відколи він увійшов у двері.

— Отакої! Вдаєш переді мною справжню господиньку та взагалі? Дякую, мала.

Він поцілував її вдруге, тепер уже не без вогника. Вона відчула, як у ній щось розслабилось, і відповіла на поцілунок.

Вони сіли й поїли запеченого у фользі лосося з бурим рисом і салатом. Браян спитав її, як минув тиждень, а вона спитала його, як там Лондон і конференція. Конференція, судячи з усього, минула недобре.

— Оті ради впроваджують, щоб запевнити світ, ніби їм не насрати на довкілля й етику придбання лісу. А тоді в раду ставлять покидьків із нашої сфери, які, крім знайомств із місцевими повіями,