Марісса Вольф - Син маминої подруги, Марісса Вольф

30

Марія

 

Я дивилася на відео, не в силах повірити своїм очам. Мене немов обухом по голові вдарили. Ні, може, це помилка. Це не може бути він. Це не повинен бути він.

- Марія, вибачте, вже не знаю, яким чином я переплутав відео і випадково вставив в презентацію ваше з Миколою домашнє відео (дама на відео і правда була трохи схожа на мене, ось тільки в тому кафе, де з вікна видно пальми, я не була ніколи). Ще раз прошу вибачення за це, - промовив Рома.

Я зібрала всю волю в кулак і начепила на обличчя непроникну маску.

- Вибачення прийняті, - сказала тільки, щоб щось сказати. - Продовжуйте, будь ласка.

Рома відразу ж затараторив далі, вибачаючись очима. Я кивнула йому, піднялася і, обережно обходячи співробітників, вийшла з кімнати. Повільно піднімаючись по сходах, я щосили намагалася не розплакатися. Ледве дійшла до номера, зачинила за собою двері, сповзла по стінці і розридалася.

В голові не було жодної думки. Був просто біль. Всеохоплюючий біль. У цю секунду я пошкодувала, що не вмію відключати почуття одним клацання пальців, як персонажі з одного відомого серіалу.

Мене ніби підняли до небес, а потім скинули вниз. Ось тільки час спуску був секундним, а потім просто - шмяк об землю.

У критичних ситуаціях я завжди вміла тримати себе в руках. Діяла, а вже тільки потім віддавалася почуттям. У звичайних критичних ситуаціях. Що ж робити зараз я абсолютно не уявляла. Я була розбита на шматки. Порвана і зруйнована просто до дна.

Немов у гарячці я піднялася, за дві хвилини зібрала речі, залишила кільце на новому принесеному Ромою столі і розгорнулася до виходу.

У двері постукали. Я витерла сльози.

- Маша, я знаю, що ти там, відкривай негайно, - пошепки прокричала Люба.

Я відкрила. Вона заскочила і, помітивши мене з валізою, округлила очі.

- Маш, почекай, що не рубай з плеча, - обняла мене фея. Потім підняла на мене очі, - Може вам краще поговорити.

- Мені нема про що розмовляти, - голос пролунав ніби окремо від мене. - Люба, дозволь, я пройду.

- Машунь, обіцяй, що пізніше подзвониш, - вона з надією подивилася в мої очі.

Я кивнула, знаючи точно, що нікому дзвонити не буду. Взяла валізу за ручку, простягнула Любі ключ від номера і вийшла.

Швидко спустившись вниз, я штовхнула двері на вулицю. Темрява наступаючої ночі анітрохи не тиснула - я ніби розчинялася ній. Я спускалася по вулиці вниз до центру цього альпійського містечка, очі застилали сльози. Морозне повітря робило їх ще більш відчутними - все обличчя ніби пекло. Але я з якимось збоченим мазохізмом відчувала це печіння, навіть не збираючись промокати ці гіркі струмки.

Думки і почуття так і не повернулися до мене. Я немов стала однією великою плямою - плямою гіркоти і чорноти.

По дорозі вниз я зупинилася всього раз - викликала таксі в центр містечка і відправилася в аеропорт.

Про те, що ми можемо перетнутися в аеропорті з Миколою, я абсолютно не думала. Я була розбита. Я була розчарована. Кому тепер вірити в цьому світі? Микола був для мене найближчою людиною. Але він зрадив мене. Тепер я не зможу довіряти нікому.

Підійшовши до таксі та ще не завантаживши валізу в машину, я повернулася до таксисту, що палив поряд, і попросила цигарку.

Я ніколи не курила. Пробувала, звичайно, в підлітковому віці. Цього було не уникнути, особливо в компанії хлопчаків. Але сам ритуал мені тоді не сподобався. Я закашлялась, пекло горло і від диму сльозилися очі. Тому вальяжно розмахувати сигаретою, немов чарівною паличкою, з тих пір я не хотіла.

Зараз же я жадібно пила сигаретний смак так, ніби це був мій єдиний зв'язок з цим світом. Таксист мовчки простягнув мені другу цигарку. Я також ненаситно вчепилася в неї, намагаючись не гіпнотизувати тліючий кінчик.

- Може вам треба чогось міцнішого? - тихо запитав таксист, кивнувши на яскраву неонову вивіску бару.

Я на хвилину зависла, переводячи погляд з чоловіка на вивіску і назад. Він начебто сказав зрозумілою мені мовою, але інформація не доходила до мого мозку, гублячись десь по дорозі.

Що, чорт візьми, мене чекає в цьому житті далі?

- Можу скласти вам компанію, - таксист спробував обійняти мене.

- Дякую, не треба. Візьміть, - я простягнула йому шарудящі папірці, що покривали подвійну вартість поїздки. - Я відміняю замовлення. Прощайте.

Я розвернулася і увійшла в бар.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно