Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

Стіллер сидів у своєму авті. Мартін Гауґен їхав за 14,7 кілометра попереду в напрямку Порсгрюнна. Можливо, прямує до місця поховання Надії Кроґ, а може, просто його терміново викликали на роботу.

В останнє Стіллер, звісно, не вірив.

Він глянув на годинника на панелі приладів, який показував другу ночі, і набрав номер Вістінґа.

Вістінґ відповів відразу.

— Гауґен виїхав з дому, — повідомив Адріан без ніяких передмов. — Прямує до Порсґрюнна.

— А ти де?

— За кілька кілометрів позаду нього.

— Допомога потрібна?

— Залежить від того, куди він намастився.

— Тоді я збираюся до управи. Гляну, що скажуть в «КК». Може, щось підкаже нам мету його поїздки.

— Чудово! Бувай, бо не можу вести його, доки розмовляю телефоном.

— Гаразд, — сказав Вістінґ на іншому кінці. Зателефоную тобі, якщо матиму новини.

Стіллер поклав слухавку, і на дисплеї знову з’явилася карта. Відстань між ним і Гауґеном скоротилася до 13,8 кілометра.

Шосе було майже порожнє о цій порі доби. Він їхав на великій швидкості, назустріч траплялися лише поодинокі вантажівки. Хоч розрив і скорочувався, та навряд чи він зуміє наздогнати Гауґена.

Стіллер глянув у дзеркало, перелаштувався в іншу смугу й обігнав трейлер. За 11,3 кілометра попереду Мартін Гауґен проминув поворот на Порсґрюнн і поїхав далі на захід. Стіллер натиснув на газ. Дорожнє полотно блищало від дощу, але надворі розпогодилося, була добра видимість. Потужний двигун рівно гурчав. Автомобільний комп’ютер показував, що бензину в баку вистачить ще на 326 кілометрів, та навряд чи Гауґен заведе його аж так далеко.

Стіллер час до часу поглядав на годинник на панелі й на лічильник, який показував відстань до Мартінового авта. Якщо обидва авта й далі дотримуватимуться такої швидкості, то він наздожене Гауґена менше, ніж за дванадцять хвилин.

Раптом червона цятка звернула з шосе. Відстань різко скоротилася. Мабуть, через обмеження швидкості на тій ділянці, де саме проїжджав Мартін.

Стіллер не знав місцевості. Він схопив з пасажирського сидіння мобільний, скинув швидкість і, тримаючи кермо однією рукою, другою гортав карту. Гауґен начеб прямував до Гайстада. Адріан упізнав назву. Там колись мешкала Надія Кроґ.

За шість хвилин він звернув теж. Червона цятка зупинилася у кварталі, схожому на приватний житловий сектор. Раптом зателефонував Вільям Вістінґ, і карта зникла з дисплея.

— Є вихідний дзвінок до Ганни Кроґ.

Стіллер аж рота роззявив з несподіванки, але нічого не сказав.

— Він відразу урвався, щойно Ганна Кроґ відповіла, — говорив далі Вістінґ. — Вона лише встигла назвати своє ім’я.

— Вона і Юахім Кроґ мешкають в Гайстаді, так? — уточнив Стіллер.

— Гауґен знайшов номер телефону й адресу в інтернеті, — підтвердив Вістінґ.

— Він зараз там.

— А ти де?

— За три-чотири хвилини їзди від нього.

— Потрібне підкріплення?

— Якби ж знати його наміри! Як ти гадаєш?

Вістінґ мовчав.

— Може, хоче їм щось повідомити? — припустив Стіллер.

— Посеред ночі?

— Якщо повідомлення вкрай важливе, то час доби значення не має.

Стіллер не міг розмовляти далі, бо для маневрів вуличками йому потрібна була карта.

— Сідай в авто! їдь сюди! — звелів він.

На дисплеї знову з’явилася карта. Червона цятка стояла на тому ж місці. Стіллер знайшов потрібний поворот. Через три хвилини він зупинився за три сотні метрів від Мартінового авта й заглушив двигун. На карті було видно, що його відділяє від Мартіна Гауґена маленький лісок. Він збільшив масштаб і побачив тонку пунктирну лінію через ліс. Стежка!

Стіллер вийшов з авта, зорієнтувався на місцевості й дуже швидко розшукав добре протоптану стежку. Коли він увійшов у ліс, його з усіх боків огорнула пітьма. Невдовзі він побачив вогні житлового кварталу по другий бік лісочка. Пікап Гауґена стояв двома колесами на узбіччі, обернений капотом до великого будинку з викладеним бруківкою подвір’ям, кованим парканом та воротами. Фасад на два поверхи, еркери й великі, темні вікна. Ніде ні душі. Жодних ознак життя.

Зі свого місця Стіллер не міг бачити кабіни пікапа. Він знову пірнув між дерева й вийшов на дорогу трохи віддалік. Звідти розгледів силует людини за кермом. Обличчя Мартіна Гауґена ледь освітлював вуличний ліхтар. Гауґен сидів непорушно, не зводячи погляду з будинку Кроґів. Годинник показував 02.41. Мартін сидів отак уже дев’ять хвилин.

Стіллер зачаївся в темряві й чекав, сам не знаючи до пуття, на що чекав. Через п’ять хвилин відступив углиб лісочка й зателефонував Вістінґові.

— Гауґен сидить в авті біля будинку Кроґів, — повідомив Адріан.

— Ага, — задумливо промовив Вістінґ.

Стіллер пояснив колезі, де той має залишити авто і як знайти стежку через ліс.

— Буду там за десять хвилин, — сказав Вістінґ.

Стіллер вимкнув звук у телефоні, поклав його в кишеню, щоб відчути вібрацію, якщо хтось задзвонить, і, скрадаючись, вернувся до освітленої вулиці. Мартін Гауґен так і сидів в авті. За якихось сорок метрів від Стіллера.

У будинку, далі вулицею, засвітилося. Гауґен трохи відхилився. Рух був ледь помітний, але достатній, аби Стіллер зміг констатувати, що чоловік за кермом живий і не спить.

За дві хвилини світло згасло. Тієї миті позаду Стіллера зашурхотів під ногами Вістінґа верес.

— Він просто сидить в авті, — прошепотів Стіллер, і глянув на годинника. — Вже майже пів години.

Вістінґ мовчки вийняв маленький бінокль і приклав до очей.

Стіллер прихилився до стовбура.

Минуло ще двадцять хвилин. Нічого не відбувалося. Стіллер знову глянув на годинника.

— Уже майже година, — тихо промовив він.

Раптом дверцята пікапа відчинилися, з нього вийшов Мартін Гауґен. Він стояв біля авта, обернувшись обличчям до великого будинку.

— Що робити, якщо він зайде в дім? — прошепотів Стіллер.

Вістінґ мовчав.

Мартін Гауґен перейшов вулицю і зупинився у світлі ліхтаря перед воротами. А тоді зненацька різко розвернувся і рушив назад, сів за кермо й завів двигун. Стіллер з Вістінґом припали до землі й лежали ниць, аж доки пікап від’їхав, а тоді зірвалися на рівні ноги й помчали через лісок до своїх автомобілів. Монітор GPS показував, куди рухався Гауґен: він виїхав на Е18 і попрямував додому.

— Я думаю, він дійшов до критичної межі, — промовив Стіллер. — Мені здається, він приїхав сюди, щоб зізнатися у скоєному батькам Надії.

Вістінґ мовчав, однак Адріан бачив по ньому, що думає він так само.

— Йому потрібний ще мінімальний поштовх, — вів Стіллер далі. — Ось це і є твоїм завданням.

48

— Просто сидів в авті? — перепитав Гаммер.

Вістінґ присунув стілець до столу, втомлено глянув на нього поверх філіжанки з кавою.

— Майже годину, — кивнув він.

— Що й казати, короткий вам сьогодні випав робочий день! — іронічно завважив Гаммер.

Адріан стояв біля столика