Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

двоє лікарів обговорювали якесь рідкісне захворювання. Вістінґ вдав, ніби уважно слухає їхню дискусію.

Тумас обернувся до батька.

— Як думаєш, вони мають підозрюваного чи це пусте базікання?

Вістінґ підвівся. Не мав жодного бажання виплутуватися з ситуації, яку сам Стіллер і спровокував.

— Якщо так каже, то, видно, мають, — відповів він, прямуючи до дверей. — Але, як на мене, тобі про це писати не варто.

— Ти вже йдеш? — запитала Ліне.

Тумас також підвівся.

— Я теж піду, мабуть.

— Я ще не додому, — мовив Вістінґ. — Треба забігти на роботу.

— Щось трапилося? — зацікавлено стрепенулася Ліне.

Вістінґ глянув на неї, підшукуючи відповідь.

— Якби сталося, ти довідалась би першою, — усміхнувся він.

Нільс Гаммер стояв біля входу для персоналу на задвір’ї будівлі поліції, саме відчиняв двері, коли під’їхав Вістінґ. Він притримав двері, пропустив Вістінґа поперед себе.

— Що думаєш про Стіллера? — запитав він.

— Видається дуже цілеспрямованим. Рветься вперед і вгору!

— Я розмовляв якось з колегою, який кілька років тому працював разом з ним у дорожній поліції. То він казав щось подібне. Цілеспрямований, орієнтований на результат, але, щоб його досягти, може піти й по трупах, — розповів Нільс Гаммер.

Обоє чоловіків чекали на ліфт.

— Це ж як? — поцікавився Вістінґ.

Гаммер зачекав, доки двері ліфта зачиняться за ними.

— Вони їздили на патрулювання Е18 у цивільному авті, замірювали швидкість автомобілів на трасі, — пояснив Гаммер. — Одного дня він почепив ззаду червону літеру «У», щоб ніхто не запідозрив, що авто поліцейське. Ти ж знаєш, як поводяться водії, коли попереду суне «учень», постійно норовлять обігнати.

— Нетрадиційно й креативно, — завважив Вістінґ.

— І з порушенням приписів, — додав Гаммер. — Були ще й інші випадки, коли Стіллер провокував водіїв збільшити швидкість і позмагатися з ним наввипередки. Та вчасно перейшов до іншого відділу, доки ще ніхто не встиг затіяти внутрішнє розслідування і притягнути його до відповідальності.

Двері ліфта розсунулися. У коридорі слідчого відділу було темно. Світляний прямокутник лягав на підлогу з дверей кабінету, яким користувався Стіллер. Розхристаний і без краватки, він висунув голову, почувши в коридорі кроки.

— Дивилися програму? — запитав він.

— Усе відбувалося за планом, — запевнив його Вістінґ.

— І як реагував Гауґен?

— Важко сказати однозначно, але мені здалося, що йому було трохи не по собі.

— Як воно виявилося?

— Його мовби паралізувало. Він завмер і мовчки дивився на екран, а потім стрепенувся і став таким, як завжди.

— Не так вже й важко відчитати його поведінку. Підемо в «КК»?

Вістінґ кивнув і покрокував далі.

— Та це може нічого й не означати. Якщо оцінювати об’єктивно, така реакція цілком природна, — заперечив він. — Сюжет міг нагадати йому про дружину.

Стіллер досяг з кишені пакетик льодяників.

— Ти й сам не віриш у те, що кажеш, — усміхнувся Стіллер, простягаючи Вістінґові пакетик. — Маєш запис?

Вістінґ почастувався льодяником, вийняв крихітного диктофона і простягнув його Стіллерові.

Стіллер запропонував льодяники й Нільсові. Той похитав головою і вийняв бляшанку з жувальним тютюном.

— Буде з того користь? — запитав він.

— Ще й яка! — відповів Стіллер. — Показати такий рисунок у час-прайм! Та свідки валом повалять. Її ж побачили по всій країні.

— Ще якісь новини? Щось цікаве? — допитувався Гаммер.

Стіллер похитав головою.

Вістинґ хотів розповісти про реакцію Ліне на телепрограму, але передумав. Він визнавав за Стіллером його таланти, але йому не подобалося, як Стіллер використовує його доньку.

Гаммер вийняв картку-перепустку, набрав код і відчинив двері, пропускаючи Вістінґа й Стіллера перед собою. У тісній кімнатці потріскувало від напхом напханої електроніки, дзижчали комп’ютерні вентилятори. Гаммер сів, увімкнув монітори; Вістінґ і Стіллер стояли в нього за спиною.

— Ні телефонних розмов, ані смс-ок, — відрапортував він. — Зате активно нишпорив в інтернеті.

Екран заповнили адреси інтернет-сторінок, на які Мартін Гауґен заходив за останні години, задаючи в пошук лише два слова: Надія Кроґ.

Стіллер стиснув кулак і переможно вгатив ним у спинку стільця.

— Yes! Справа зрушилася!

46

У готельному номері було темно. Адріан Стіллер сидів перед вікном у навушниках і слухав запис розмови між Вістінґом і Гауґеном. У фьорд заходило вантажне судно. Високий ніс корабля поволі просувався убік вантажного порту.

Це він удруге слухав розмову між Гауґеном та Вістінґом. Іноді в мікрофоні шурхотіла тканина сорочки, доведеться фільтрувати звук, щоб усе було виразно чути. Один уривок балачки записався бездоганно, там, де йшлося про доньку Вістінґа. Мартін Гауґен поцікавився, як справи в Ліне. Запитання прозвучало дуже щиро, не як данина ввічливості. Вістінґ розповів, як важко бути журналісткою-фрілансером. Розмова звернула в такий бік, що її можна було якось використати, але Стіллер не знав до пуття, як саме. Ліне напружено, інтенсивно працювала над «справою Кроґ», але публікація уже не матиме того резонансу, на який вона сподівалася. Вони могли б зіграти на поразці Ліне, викликавши до неї симпатію Гауґена.

Минула перша ночі. Стіллер роздумував, чи не перевдягнутися йому й не піти у тренажерний зал, побігати годинку на біговій доріжці, а потім попаритися у сауні. Може, хоч тоді сон змилосердиться над ним.

Стіллер підвівся, глянув на екран ноутбука. Він начитався статей про порушення сну, але більшість з них суперечили одні одним. Дехто називав безсоння симптомом втоми, інші — хворобою, автори давали купу порад, як з ним боротися, але, як зрозумів з прочитаного Стіллер, науковці й самі не знали достеменно, що ж таке, власне, сон.

Адріан розумів, що треба нарешті покласти край отому аматорству й звернутися до професіоналів, однак його стримували численні фактори. Лікарі ставлять надто багато запитань, на які доведеться відповідати. Зрештою, він якось дає собі раду. До того ж, непогано. Принаймні кошмари його більше не мучать.

Стіллер пішов у ванну, увімкнув світло й підморгнув своєму відображенню в дзеркалі. Кому належить обличчя, яке дивиться на нього звідти? Чиї сумніви малюються на ньому? Він наморщив чоло. Як він дійшов до такого життя?

47

Адріан Стіллер не усвідомлював, що лежить з розплющеними очима, доки слабке синювате світло не освітило кімнати.

Він повернув голову до нічного столика. Телефон не писнув, але на екрані виднілося повідомлення про смс-ку.

Ліжко під ним скрипнуло, коли він перекотився набік і взяв зі столика мобільний. Це був сигнал маячка на автомобілі Мартіна Гауґена. Авто рухалося.

Стіллер скинув ноги на підлогу. Кількома натисками клавіш він увійшов у систему. Йому зайняло кілька секунд, щоб зорієнтуватися на маленькому клаптику карти. Червона цятка виїхала з подвір’я на Кляйверваєн.

Він спостерігав за нею, доки вона пересувалася по Е18, а потім повернула на захід.

Уже за чотири хвилини