Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

політичний капітал збирає. І, розумієш, має в повіті сильну підтримку. Де ще в селі розквартирований гарнізон? А сюди спровадив. Стрільці позакопували трупи, пустили поголос, що це натворили комуністи. Але чогось не ворушаться.

— Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на воді.

— А голод вижене на холод, як вошей… Треба розкусити Крижа.

— Дивуюсь тобі, - сказав я. — Створюєте арсенал, а якогось війтика не приборкаєте.

— Терор?

— Я колись дійду до того, що проїдуся по його голові києм.

— Га-га-га! — закудкудахкав Микола. — Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на Гривастюка! О-га-га-га! — Він подивився на мене довгим поглядом і мляво промовив: — Не те, друже.

Вранці, накинувши на плечі рушники, ми пірнули в сад, продудоніли босоніж по вологій утоптаній стежці до ріки.

Пахло гіркувато-п’янким вранішнім димком, що прозоро вився над коминами. Сонце мережило проміж віттям сріблясті фіранки, спускаючи їх все нижче додолу, вичісувало з полинових меж загублені світанням краплини роси.

У хмільному забутті заливалась співами пташина, в оборогах воркували голубині пари. Лиш Дністер байдуже виконував свій одноманітний обов’язок, перекочуючи в залиту серпанком далину розніжено ліниві води, які злегка опиралися і збирались зверху в полискливі гребені, мов морщили лоба, намагаючись запам’ятати вигляд оповитих смутком придністрянських гір і юно усміхнених до сонця садів.

Ми поплили за течією, скосили на бистрину, і вода швидко понесла нас мимо пустинних берегів.

— Го-го! Тут не менше трьох метрів. — Микола зробив кілька дужих змахів до мене. — Все ж міліє наш Дністер. Дід розповідав, що колись він був набагато глибший.

— Мені малому здавалося, що тут хтозна-яка широчінь. Похибки віку.

— Ні, ріка пересихає. Винищують ліси, то щезають стави і озера, струмки. Серет і Збруч почорніли в намулі.

Назад ми бігли один за одним. Тіло після плавання стало пружним.

— Сотник учора непогане казання мав, — кинув я вслід Миколі.

Він пішов повільніше.

— Вояччина стинається з бюрократією. Між іншим, військові завжди недолюблювали чиновників, але владолюби, зрештою, загнуздували їх і робили слухняними.

— А не візьмуть вояки верх?

— Взагалі вони цього прагнуть, але з них нікудишні політики.

— Так чи інакше, їм завжди буде забезпечена дарова кухня.

— Ти забрав Марину до себе?

— Так.

— Справиш весілля?

— Як закінчу з хатою.

— Дивися, аби не шкилювали над жінкою.

— Вона мені вірить.

— Не легковаж: люди!

— Собаці вільно й на владику брехати. Ми обмили землю з ніг і почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола ніяк не потрапляв у неї ногою.

— Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, візьмеш голіруч.

— Думаю, він тебе не буде вистежувати. Він тут з примусу, і здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину.

— Ну, я піду до сестри. Коні в неї. Надвечір пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустріч.

— Тільки сирим не запоможи.

— Ялина добра. Витримає до четвертого покоління.

IX

Тодор Мельник, маленький полисілий чоловічок з сивіючими вусами, закінчив виміри, і ми сідаємо перекурити.

— Можна сміло замовляти Прокіпчукові вікна й двері, - каже він. — Ліпшого столяра в Колобродах нема: і сумлінний, і зайвого не візьме. Правда, трохи млявий.

Він розмовляє спокійним грудним баском; часто приплющуючи очі. Чоло порізане борозенками, як тютюновий капшук, сіть морщин навколо очей.

Муляр Михайло Хрущ кладе кельню і, спираючись на палицю, яка йому заміняє коротшу від народження ногу, зігнуту в коліні, шкутильгає до нас. Хрущ працює зі стільчиком, підкладаючи його під хвору ногу. Спершись на палицю, він скручує самокрутку.

— Трохи негарно, — каже він. — Не подобаються мені ті зрізані кути.

— Сапери не передбачали, що на бункері буде хата, — сміється Мельник. — У Грушівці таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.

— Тепер не дуже, щоб будуватись, — бубонить Хрущ. — Люди навчені. Як десь літ через десять буде показувати на спокій, то й почнуть старатись. Мій знайомий з хутора спалив новісіньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння з криниці, паркан. Каже: «Треба буде — надбаю всього. А так мені ніщо не миле, нічого не хочу». А воно й голод починається. Я от… — Він обірвав Себе на півслові. Видко, хотів сказати, що ніколи в світі не пішов би класти мені стіни, якби не заставила скрута. — Туди далі в Галичині люди пухнуть…

— Понад Дністром трохи легше. Правда, не в усіх. Є такі, що в чоботях ходять, а босі сліди знати. Он Байдиха: галушка та лемішка. І то випрошене, вспоміжне.

— Лихе життя. — Хрущ став відкашлюватись, довго підбирав якісь слова, дивлячись похмуро на Мельника, — Казав якийсь: більше разу не вмреш. Пішли до роботи, хлопці.

— Від дурного життя і люди дуріють, — сказав Мельник, пересівши навпочіпки і погойдуючись на ногах. — Хтось-то мені розповідав, що старий Ковальчук купив у Заліссі труну і спить у ній. Щоб тіло, мовляв, звикло до вічного спокою. Нібито ніде так не висиплявся, як у труні.

— Я хотів у цього відьмака позичити брусів на одвірки, — сказав я — Бруси дубові, обстругані. Ще подумає, що зичу йому скорої смерті.

— Ліпше не майте з ним ніяких сходин, — порадив Мельник. — То чоловік недобрий.

Спроквола шелестів вітерець у високій траві, що мало не в очевидь піднялась над землею, майже сягаючи колін. Побачивши на стежці дві маленькі постаті в довгих на випуск сорочках, я пішов назустріч.

— Тату, мама наповідала, що обід за годину.

У мене щось замліло від того «тату».

Швидко, по-осінньому поквапливо насувалась ніч передвоєнного тринадцятого року. Заповнила душу тривогою, котрій ніяк не хотілося вірити. Усе мовчало, причаївшись і дожидаючи. Я торкнувся рукою холодної Марининої коси і вона, мов по вістрі, сповзла їй на груди. Марина нагнула голову і притулилась до зап’ястя пересохлими устами. Крізь довгу гірку і солодку знемогу, крізь біль і сум, безконечну задуму і вагання — тихий, проймаючий серце шелест губ:

— Ти будеш моїм.

Це прозвучало, немов веління землі і неба, веління чогось вічно живого.

— Нас ніщо не розлучить…

Засірів туманом світанок.

— Маринко, — сказав я. — Я чекаю, що ти приїдеш.

Вона запевнила, що прилетить голубкою, бо… бо одне ми ціле, як яблуня і цвіт, як небо і сонце… Якби не війна, випробування, не гідні не те що людини, а допотопної німини, яким війна піддала людей, вимірюючи їх вигадані, відносні чесноти, то в нас усе було б щиро і чесно. Од замолоду закопаний сатрапами російський хлопець обурювався тим, що гідність людини вимірюють труднощам підносячи до ідеалу те, що є просто наслідком поганих суспільних умов. Але, боже! Досить! Кому це скажеш? Нема кому.

На фронті я з неспокоєм згадував наш останній вечір. Марина з’являлась мені у коротких і