Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

остовпів. З Лісничівки, хитаючись, плівся метрів за сто жовтий як віск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на одному рукаві, з чорними плямами на голих грудях, ніби осліплений чоловік.

Оціпенівши, юрба сторожко дивилась, куди він зверне: у яр чи на простинець до села. Крім Гривастюка, ніхто з приїжджих не встиг побачити пораненого або робили вигляд, що не бачать.

Криж читав інструкцію.

— Підіть хто, заведіть у яр, — зашушукали між рядами.

— Песиголовці! Хлопці, що ж ви вирячились? Сховайте!

— От люди!

Несподівано од гурту відділилась Кухарчукова Орися. Раз у раз повертаючи назад голову, спотиком, дрібнобіж, поспішила назустріч полякові. Та він уже й сам звернув на пагорки.

Коли Орися, подавши руку полякові, щезла з ним за горбом, натовп немов переступив з ноги на ногу.

Сотник закінчив читати і поманив Гривастюка. Коротко переговорили.

— Панове! — вигукнув Криж. — Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловіка без рідні й притину, недавнього фронтовика з ще не загоєними ранами, то постановляю, — обличчя його стало веселішим, — не лишати роботу, як перше казав, а покінчити, що почали.

Окіль загомоніли. Та не важко було зрозуміти чого: вони ще ні про себе, ні загалом нічого не усвідомили і нічого ще не вирішили. Їм треба було сукупно наступити на привида, піти на примирення з сумлінням. І хоч тут не треба було розкидати розумом, адже нинішні пробунки поляків — це завтрашнє ярмо, людська пролита кров зворохобила їх, наповнила душі страхом.

— Відлягло від серця? — посміхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча. — Ошукав я Ярину, признатись, бо мені доручили. Будуть тут усілякі хруні тикати носом упоперек.

— Щиро вдячний, — сказав я і на більше чогось не знайшовся.

— Йолоп, — бубонів сотник. — Приїхав і поїде, а мені припало раду давати, світити перед людьми лицем.

Він, здається, був прозірливіший, ніж я сподівався. Або чоловік справді не простяк, яким виглядає, або те, чому служить, валиться без часу, не претендуючи на виправдання і поблажки.

Впродовж усього дня я один раз перезирнувся з Мариною. І не було коли думати про неї. Лиш, ніби добра надія, жила вона десь у глибині єства, зігріваючи хвилями тепла.

Карантинний загін, а вірніше — до зубів озброєна бойова сотня, прокотилась мимо бункера і здивованих толочан на Лісничівку. Я скрізь розшукував Миколу, та він наче крізь землю провалився.

Гостина після толоки не вдалась. Випили усе, а варене й печене позалишалося на столах. Левадиха бідкалась:

— Пропадає, пропадає, людоньки, праця! І почала наліво й направо пригощати малечу. Ненаїсні жевжики збігалися мов на сполох.

— Ой, наївся! — гладив живота Байдишин Федько. — Ото наївся! — зітхав, потіючи. — Алем наївся. Га, Дмитре? Ох, і смачні пампушки з маком. — І з завидками поглипував на Дмитра Лободу, який поквапливо, трясучись, уминав рум’яні балабухи.

Слухала, слухала Левадиха, та й відтануло старече серце.

— Може, капустоньки смаженої добавити? Поїжте, дітоньки, каші, вона з медочком…

— Завтра, бабусю, ми вам за це скопаємо город, — хвалився окастий Гринь Молотковський. Левадиха схлипнула, потім сплеснула:

— Завтра неділенька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понеділок не обіцяєшся!

— То в понеділок, — по-індичому надимаючись і поводячи головою, поправлявсь Гринь.

— Так би й зразу.

— А то правда, бабусю, — осмілів Загатин, що од рук відбився, Омелько, — ніби між лісами коло замка забили сто поляків?

— Хтось вигадав. — Стара кинулась мов ошпарена і закусила запалі губи.

— Не знаєте, не балакайте, — схопився на ноги малий Стінковий, — я видів своїми очима: побиті коні й люди.

— Видів, видів! — перекривила його Левадиха. — Ось не видиш, куди ложку несеш, заївся по самі вуха.

За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республіка, прокурор історії.

Поночіло. У піддашші хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить небо почали без угаву розтинати вогненні коси, мов хтось за горою, гострячи їх об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими лезами. У безлистому верховітті понурих берестів зашарудів краплистий дощ.

Хлоп’ята порозбігалися, покинувши Левадисі два довгі ряди замурзаних варивом тарілок. Узявшись за руки, ми з Мариною бігцем пустилися до бункера. Студені, важкі, мов налиті оловом струмені падали на її розмаяну за вітром спідницю, прибиваючи додолу.

— Ой, — простогнала Марина, падаючи на сніпки сіна в бункері.

Я поцілував її в мокру щоку.

— Прокопе!

Схлипнув і розтріскався над долиною високоголосий грім.

— Чуєш, рідний?

По-змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повіки. Та з-під опущених вій капали, безнастанно текли сльози.

Шум. Спертий пружним низовим вітром, Дністер сердито хлюпав у кам’янисті береги, ніби наблизившись, майже при вході до бункера. Шелестливі хвилі рухались чатівливо, мов дикі звірі. І знову дзвінко стріскував грім.

Марина здивовано підвела голову.

— Як довго.

— Перестає.

Хвилі шаснули геть, злива відступила. Мить повагавшись оддалік, поминули вигін і горобиним шурхотом пішла схилом гори на ліс.

— Прокопику! Як ти жив, скажи ж мені? — мовила Марина стиха.

— Перебивався, Маринко.

— Я хочу знати;

— Розповім завтра.

— Сьогодні.

— Крутив світом, Маринко. Сердився на світ, заплутувався, виплутувався… Завтра.

— Прокопику…

— Ти можеш собі уявити, що означає втікати од війни?… Почекай до завтра. Злива повертається знову.

Під цементною долівкою в бункері весело цюркотіла вода.

— Послухай, — сказав я.

— Потічок?

— Я тут зроблю перегородку, і в нас буде лазня. Поставлю залізну піч, балію…

Грім погуркував на буковинському боці. До бункера хтось наближався. Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини хутко очищалось, ясніло, за хмарами залишались зоряні сліди, наче за отарою овець з золотими копитцями.

— Ти, Миколо? — гукнув я.

Захлюскало болото, до бункера повернули дві тіні. Спалахом блискавки освітило Миколине обличчя.

— Я до тебе, — сказав Микола. — Там щось залишилося перекусити?

— Ходімо, — вийшла з бункера Марина. — Нас тут дощ застав.

Мельник усівся за столом перший. Марина принесла м’ясо. Вони їли мовчки, дивлячись у тарілки.

— Чиновників спекався? — запитав Микола, обтерши цілушкою губи.

— Сотник виручив. Здається, порядна людина. Каже: «Мені доведеться перед селом світити лицем». Видко, отаборяться надовго.

— Надовго, — озвався Мельник.

— Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:

— Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.

— Що ти?!

— Для тебе сотник — чоловік порядний, а для мене…

— Мені пора, Миколо. — Мельник згорнув учетверо рушник, щось міркуючи, поклав проти себе. — Дозвольте дітям сухарців узяти, — звернувся до Марини.

— Прошу, беріть.

— Звикли, — ніяково сказав він. — Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це ніби відкупна.

— Беріть більше.

Провівши Мельника, Марина постелила нам з Миколою — на ліжку, а сама забралась у хатчину до Левадихи.

— Кепські справи, — пробурмотів Микола. — Криж має розпорядження провести арешти.

— Гривастюк нашептав?

Микола закивав головою.

— Гривастюк до чогось готується, якийсь