Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Цей однотомник унікальний: він уперше з’єднує воєдино найвизначніші твори видатного прозаїка XX століття Романа Андріяшика. Світ його неперебутної художньої та духовної спадщини загальнолюдський і воднораз глибинно український. Добро і зло, любов і ненависть, сутність і стихія народного буття — осердя високохудожніх, оригінальних романів “Люди зі страху”, “Додому нема вороття”, “Полтва” та “Сторонець”. Органічно доповнює їх лебедина пісня незабутнього письменника — незавершена епічна оповідь “Три хрести”.

Думна дорога

Він не був щирою людиною, відкритою світові. На його чолі відбивалося вічне протистояння з людьми, та й із самим собою, — і не тільки внаслідок надзвичайного характеру.

Роман Андріяшик (1933–2000), який прожив від голодомору до зламу тисячоліть, був епічним прозаїком. Його постійна невдоволеність тим, що маєш, немовби втілює настрій того, що не вдалося осягнути українцям у своїй давній і недавній історії. У його прозі немає настроїв завершеності якоїсь значної справи — все через нездійсненність особистих літературних медитацій, нерозривно пов’язаних з українським прагненням, що протягом життя багатьох поколінь втискувалися в різні рамки фразеологій і побуту, проте залишалися такими ж болісно зачаєними та небезпечними.

Наративність Андріяшика не пояснюється виключно з естетичних позицій. Його художня стилістика, зважаючи на величезне творче обдаровання, тобто значні стартові можливості в літературі, не стільки розвивалася, скільки виживала, щоб залишатися художньою в умовах пресингу тоталітарної риторики.

Цікава ідеологічна лінія романів Андріяшика. Він не випадково звертається до міжвоєнного, а не повоєнного періоду — щоб уникнути прямої критики націоналізму. Автор подає цінну історичну інформацію, майже повністю відсутню в читацькій аудиторії під час написання твору. Хто забув її значення, нехай згадає перебудову. Не пояснена владою й самотужки відкрита суспільством інформація призвела до розвалу СРСР.

Андріяшик створює в історичному просторі власний ідеологічно-психологічний простір, в якому існують його герої. Вони долають гірке відчуття несправедливості, пов’язане насамперед з навколишньою реальністю, насправді виходять не так з почуття якогось вищого обов’язку, як з оборони власної гідності. Проте сам цей спротив одночасно робить їх жертвами, накладаючи відбиток ускладненості характеру. Андріяшикові вдалося показати, також через автобіографізм, негативну багатовимірність української натури, яка стала однією з найпосутніших національних рис, поза якою не існуємо всі ми.

Андріяшик був майстром історичного роману. Він сам писав про це в листі до В’ячеслава Медведя 10 травня 1985 року: “Я вмію втікати сам. Та лишень до історії”. Він утікає не так від власного сумління, як у світ мистецтва, який розуміє в романтичному дусі. Той же лист доносить до нас такі міркування: “Процес творчості. Для людей пересічних — це хвороба, хворобливий стан, стани, майже якась патологія. Тобто — незбагненне, отже — чимось порочне, магнетизуюче інших, як найприродніша жіноча вагітність, як найприродніше збудження людини весною чи запахом хліба за першожнива. (…) Щоправда, поети завжди були поганими політиками, епіки завжди випереджали політику, цей розгляд людей усе-таки лишався фантазією у фантастичності”.

У ключі “виробничого” роману — “Сад без листопаду” (1984). Твір розширює ілюстрацію радянської ідеології: “Зате війни немає” — один із нововинайдених міфів часів занепаду. Роздуми про мир, корисні копалини та крилаті ракети не привели Андріяшика до якихось глобальних висновків, чи, як тоді казали, художніх узагальнень. Прозаїк зі своєю епічною свідомістю не міг вирватися з українського контексту. Сучасність йому не вдалася, тому що радянська людина не була мрійником. Сучасник Андріяшика вражений художньою неправдою.

Проте тут також прихована певна інтрига. “Сад без листопаду” — це роман повсякденного побуту, що є частиною справжнього життя. Щоденність була не просто радянською, вона була також звичайною українською тривалістю, без якої неможливо собі уявити історію. Тому Андріяшик не цурається цієї медитації.

“Сторонець” (1992) — один із найвдаліших історичних романів Андріяшика — присвячений Юрієві Федьковичу. Повернення — лейтмотив твору. Федькович повертається додому, повертається з католицизму у православ’я, у “рідну батьківську віру”, повертається в українську культуру. Хоч, здається, релігійне питання приховує в собі щось дуже важливе для історіософії Романа Андріяшика, усвідомлене ним дещо пізніше. Він не міг знайти сталу архімедівську точку, від якої міг би відштовхнутися, бо перед очима українські питання не розв’язувалися. Андріяшик був народжений греко-католиком. А творив у країні, де на сімдесят років переміг розвинений соціалізм, — значною мірою продукт російського православ’я, що вони разом для України невимовно чужі.

У трактуванні образу Юрія Федьковича простежуються сковородинівські мотиви. “За світом йду”, — каже останній.

Формується й коло політичних проблем: “Зволощені гуцули і собі почали мріяти про дунайську імперію. Сполячені галичани — про віслянську, знімечені русини не дають розвалитися Австрії”. Для епічного прозаїка, орієнтованого на історичний спосіб мислення, такого роду категорії, хоч би вони були ідеологемами, дуже важливі.

Позбавлена яскравих барв постава Юрія Федьковича багато в чому пояснює постать самого Романа Андріяшика. Горе від розуму, невимовний сум від розуміння тих речей, які більшість співвітчизників не здатна назвати своїми іменами. Темний і бідний, але прекрасний край, сильний своєю тугою, що може несподівано виявитися в різних формах та іпостасях — від інтелектуалізму Франка до збройної незламності 20-50-х років XX століття, коли меланхолійні дядьки із Стефаникових творів налякали відразу всіх окупантів. Федькович був одним із тих, хто спробував словесно втілити вміст цієї туги. Андріяшик так і залишився на перепутті між ножем і словом: що ж має більшу вартість у певних періодах української історії?

Проте Федькович в Андріяшика наближається до найтіснішого поєднання життєвої та літературної правди. Насправді автор і головний герой перетворюються на одну особу, яка й мислить цей світ, — так вони безпосередньо наближаються до істини.

Набагато раніше, ще 1983-го, у видавництві “Дніпро” вийшла книжка з двома романами Андріяшика: “Додому нема вороття” та “Люди зі страху”. Вони, без перебільшення, — найкращі твори автора. Андріяшика найбільше хвилює заблуканість українців між часами, війнами й кордонами. До цієї ж теми він уже в роки незалежності звертається в чернетковому творі “Три хрести”. У його романах ми бачимо повсякденну реалізацію, втілення українського життя через проживання окремих людей, з їхніми побутом і пристрастями. Нехай суєтне, не таке вже захоплююче, проте справжнє й людське. Прозаїк не просто ілюструє історичний побут. Навпаки, розуміння історії приходить із розуміння повсякдення. Тому, на відміну від багатьох колег, Андріяшик не кинувся в нашому часі прямим текстом висловлювати те, що мало сенс, але було забороненим. Його твори не перетворилися на плакатні ілюстрації політичної банальщини або на хворобливу еротоманію.

У романі “Додому нема вороття” ми бачимо розділену сусідами Україну, невибагливе гуцульське життя й рабську долю нації — опору й годувальницю окупантів. Так, Оксен Супора на фронтах Першої світової обороняє імперію Габсбургів. Він доходить розуміння того, що варто проливати кров тільки за свою батьківщину, свою державу й свій народ. “Додому нема вороття” — тому що немає дому, не існує на карті такої держави, яка його, Оксенова, — батьківщина. Гуцули зважуються на бунт. Нема де пристати, зупинитися, перепочити. Немає тилу, безпечного простору. Цим відрізняється наша історія від світової. Роман