Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

кошмарних окопних снах між артилерійськими атаками, в хвилини непритомності — в госпіталях, бо потім, прийшовши до пам’яті, я надзвичайно гостро відчував полегкість від того, що вона була зі мною. Вона приходила до мене тінню. Так, тінню. Тому що образ її витіснили з моєї уяви понівечені трупи — без лиць, без голів, без рук і ніг. Голос її заглушили канонади і хропіння конаючих. Усмішку погасили спалахи вибухів. І вона навідувалась до мене духом небес, водила квітучими лугами, поїла холодною водою, годувала, як дитину, із рук, прикладала до спалених місць стулений, змочений рушник. Та щезала з першим пострілом, з першою командою. А потім продовжувала перервану турботу, і сон накладався на сон, утворюючи шматок неподатливої, глибоко потайсвіту захованої в душі дійсності.

Відтоді, як я побачив Марину з санчатами на дорозі, що пересікає Буштинський тракт, вона стала для мене іншою. Відтоді переді мною у мряці застряли її очі, а далі — сповиті туманом — ідуть якісь руїни, розрита земля, настовбурчені скелі, вирвані з корінням дерева. І з того часу я почав задумуватись, і вагатись: ми стали людьми, які навчились зосібно, по-своєму терпіти, і цим двом силам терпеливості буде важко разом, між ними не можна перекинути місток.

Та я все частіше здогадувався, що цей малий характерник — не Панька Середи син. І цей хлопчина дивний, з пригладженою русявою чуприною, з неспокійними карими очима примусив мене згадати батька. Батько привидом піднявся переді мною з хмільного чаду, зупинився в образі докору. Я знайшов себе у п’яних снах малим хлопчиною, який хотів жити не так, як усі, кого він знав. І, взявши те хлопчатко за руку, я пішов назустріч оцьому. Якийсь час мене зупиняли посеред дороги засмучені Маринині очі. Вони ніби промовляли:

— Правда. Була війна. Але можна було їй не скоритись. Можна було зберегти себе.

Тоді собаку, що біжить манівцями, — випадок, — я не відгонив од себе і ще ненадовго пускався за течією. І дивно: завжди мої ноги нащупували мілину, я виходив на берег. Знову дорога стелилась сюди…

— Чого мамка наварила?

— Вареників, — поспішив чоловічок з синіми очима, Паньків син.

– І гречаної каші, - додав Василько, не образившись на брата.

– І болсцу, — підказав Івась. У сінях я шепчу Марині:

— Ти оковирна.

Щоки її розпашілися коло печі, чистим вологим блиском відсвічують терново-чорні очі, на устах усмішка.

«Усе буде добре, — думаю я. — Прийшов таки туди, де мене чекали».

Нас за столом четверо: Мельник, Хрущ, Ілля і я. Поки Ілля лащиться зором до пляшки, я спішу повідомити, що беру Марину за жінку, але весілля справимо пізніше, коли заберуться лісничівські наїзники. Новина справляє на Іллю сильне враження. Коли Марина виходила до другої воловини, він пильно зиркнув їй услід, коли повернулась, видивився, наче вперше побачив, і знову провів до дверей вже закінченим заздрісно-захопленим поглядом.

— Диви, яка молодиця губилась у Колобродах! А я, дурень, і не примітив. Вогонь!.. Станом колише, що й порядна дівка може сховатися… Став, слухай, ще півлітру. Відкупного. Я ж міг перешкодити… Ні, подумайте! Де я був? Пробач, слухай. Ти забагато загарбав. Добувай ще пляшку, бо кину будувати хату. Ні, по пляшці на брата, тоді ми в розрахунку. Це ж готовеньке багатство. Що нині маєтки? Пусте А добра вродливиця — це ж квітуче життя. Де я був?… Усе моя проклята пам’ять. Пень пнем. Читаю програму, лиш починаю доглупуватись, зирк у вікно — забув. Якось я цілий місяць ночував над москвофільською програмою, Головацький муштрував, і чорта лисого — не запам’ятав ні словах Приймали, то Головацький говорив поперед мене, як піп, а я повторював. Лобода мене мучив два місяці. Коли зібрався їхній молебень, я все переплутав і виказав москвофільську програму замість радикальської. До мене запізно доходить. Виказав, значить, москвофільську, а між радикалами шепіт, мовляв, можна його і у верховоди брати. А коли я крикнув: «Боже помагай москвофільському братству!» — піднявся переполох, і мене виперли за двері. Нещасний чоловік з такою пам’яттю. Малим мене мама послала до Савчихи вставити клинцята в штанці. Наказувала: «Ільку, клинці! Не забудь: кли-ин-ці». Ми повторили з нею кілька разів: «Кли-н-ці!»- і я чкурнув городами. «Клинці, клинці, клинці…» Повторюю, слухай, аби не забути. Раптом з кукурудзи — псисько. Я закам’янів, а язик меле: «Рубці, рубці…» Кажу до кравчині: «Мама просили аби-сьте позашивали рубці». Та розгорнула штани, стиснула плечима і взялась за голку. Погаптувала, слухай, усі вшитки на моїх старих штанцях. Забрала десятеро яєць за роботу — і з богом, хлопче. Ох, і набрав я гаманів від мами! «Це, — каже, — я до штанів, які треба викинути, десять яєць доклала! Марш мені з хати, абим тя не виділа».

Ми слухали і бралися за животи, а Ілля, розповідаючи, ухитрився висьорбати миску борщу. Мельник витирав очі й бурмотів:

— Най тобі добро буде, Гордію! Най тобі добро буде!.. Пообідавши, хлопці пішли до бункера. Я тим часом замовив Молотковському завіси, клямри, защіпки, цвяхи, стояки під ринви, косинці до вікон.

— У Задвірних плачі, - повідомив Молотковський, — Семен умер від черевного тифу. Десь наче за Підволочиськом. Про інших нема чуток, пропали без сліду.

— Вони самі цього шукали.

– І шукають, — прогудів Молотковський. — Хто таке видів, щоб з кулеметів косити непопереджених людей? Що це за вояцтво таке? Це те саме, що підпалити село. Кортить вам зрізатися, майте гонор: викличіть на бій.

— Відтак на комуністів тикають, — сказав я, не спускаючи очей з Молотковського.

— Тикають, — промимрив він.

— Викликають стрільців…

— Ат! — Сердито махнув він рукою. — Щось незрозуміле твориться.

– І я такої гадки.

— В Шевченка ото сказано; «Той будує, той руйнує…»

– Історія — це комедія.

— На крові і на кості.

— Так-так, — сказав я. — Видко, без крові нема чого сподіватися на поліпшення в цьому житті.

— А я завжди буду думати, що можна поліпшити без крові. Просто люди темні, й з ними нічого не доб’єшся. Треба вчити.

Заспівав Молотковський! Замість відуклінного я зазирнув в йому у вічі. Там був крайній відчай.

За тиждень біля бункера виросли штабелі дерева, і Микола кудись зник. Мабуть, трапилось щось настільки нагле, що він не встиг нічого сказати.

Щовечора з Мариною ідемо ночувати до бункера, бо хтось було внадився красти ялиці. Марині подобається місцевість. Каже: весела. Весела буде тоді, сказав я, коли ми її заселимо. Дім без ужитку — пустка, а пустка виплоджує щось вороже людині.

Накрапає дощ. Він падає ночами. Я такі дощі хвалю: вдень муляри вивершують стіни, заздалегідь накривають соломою, а