Олексій Михайлович Волков - Виконавець

Нічого не розуміючи, я сидів навколішки над розгорнутим мішком і не знав, що робити далі. Звідки це могло опинитися тут? Чиє воно? Мішки-шамана? Ще чиєсь? Чому воно тут? Чи має для мене якесь значення? Всі ці запитання стихійно виникали у моїй голові і не знаходили відповіді. Затерпла спина, і, розгинаючись, я побачив, що у коло світла від ліхтаря, яке повзе стіною погреба, потрапляє ще щось! Що це?!

Просто на мене дивилася безока морда пса. Напевно, цієї миті в мене зупинилося все. Раптовий шок. А далі скажено пульсувало у скронях.

Він був намальований на стіні, напевно, вугіллям. Намальований криво і незграбно, але це був він. Мішка-шаман не пошкодував шматка вугілля: на горбистій стіні чорнів не обведений контур, а ціла фігура пса, наче чорна пляма, і лише незамальовані великі очиці вирізнялися на цьому тлі сірим кам’яним відтінком. Не варто шукати схожості у його обрисах, формі лап та голови, адже художні здібності діда бажали кращого. Та й не було такої потреби. Лиш за цією деталлю ставало ясно — це він. Я дивився заворожено у його очиці, розуміючи, що час підводитися, та ноги ще слухалися погано. Я сів просто на підлогу і сперся спиною на протилежну стіну.

Нагорі почувся якийсь шурхіт. Щось темне цикнуло в отворі діри, і я почув страшний звук залізної ляди, яка, заскрипівши, вдарила по каменю. Першої миті я застиг на місці, а коли почав підводитися, почув скреготіння по металу і удари, наче її зачиняли наглухо. Миттєво підскочивши до отвору, я закричав і пальцями, ледве дістаючи, спробував підняти ляду, та вона мов прикипіла намертво, а потім почувся ще один звук, дуже характерний. О Боже… Її засипали землею. Ось чому й не ріс будяк у цьому місці. Ляду нещодавно підіймали, напевно, не раніше, як восени, тому й була над нею лише гола земля, адже взимку нічого не росте! Поклавши ліхтар, я схопив драбину і почав бити нею в ляду. Було незручно, адже драбина майже впиралася в землю, що не дозволяло замахнутися. З неї сипалася трухлявина і відлітали щаблі. Розламавши її надвоє, я знову товк, але це виявилося марною справою. Я розгублено кидався з боку в бік, задраєний наглухо у цій підземній пастці, поступово все більше усвідомлюючи весь жах свого становища. Що робити? Щойно ляду засипали землею, отже, мене не хотіли звідси випускати? Я мав тут пропасти!

Жага дії, порятунку виникає в таких випадках дуже швидко, майже миттєво. Та її інколи варто вгамувати. Це вдалося зробити й мені. Зараз, цієї миті, я не міг нічого вдіяти. Потрібно було заспокоїтися. Я мав трохи часу. Скільки? Днів зо п’ять, поки не здохну від спраги? В моєму рюкзаку за плечима лежала фляга з водою і шмат хліба з салом, прихоплені з собою. Але цього стане ненадовго. А може, за мною прийдуть? Навіщо? Щоб заховати вже остаточно, так, що ніхто й ніколи не знайде? Хто це? Хто міг це зробити? Адже щойно я був тут сам. Напевно, Губін таки щось запідозрив. Можливо, не пішов він ні на яке токовище, а сидів за якимось деревом і дивився на мене, а потім вирахував, наче звіра, і побачив, що я рознюхав його таємницю. Все-таки він убив Мішку-шамана. Це ставало очевидним. Як не намагався я приховати від нього справжню мету своєї подорожі, це не вдалося. А можливо, він довідався про мої задуми іншим шляхом. Все-таки село. Звістка, що з’явився якийсь приїжджий, котрий цікавиться дідом, могла облетіти всіх дуже швидко, в тому числі і Губіна. Тоді вже йому не важко було здогадатися, для чого я напросився з ним до лісу. А в той момент, коли я «пошкодив» ногу, в нього, напевно, відпали взагалі усі сумніви. Цей «сибірський валянок» лише виглядав простим.

Я схаменувся і загасив ліхтар. Світло також треба економити. Зараз він закінчить роботу, а може, вже закінчив, і піде звідси. Не буде ж він сидіти тут і стерегти мене! І тоді я виберуся. Це ж не Бастилія! Хоча, власне, вибиралися і звідти. Це всього-на-всього напіврозвалена хата з погребом, і до поверхні землі тут принаймні півметра. Я ні на йоту не припускався думки, що можу і не вилізти, а тому й далі сидів у повній темряві, намагаючись заспокоїтися.

Чому він мене просто не застрелив? А потім заховав би так, що в житті б ніхто не знайшов! Хотів переконатися, що я таки знайду його схованку? Давав мені останній шанс? Виходило, що чутки, які розповіла мені Прохорівна, мали підставу. Не інакше, схованку знайшов дід Мішка під час останнього приходу до своєї покинутої хати. Можливо, в нього також виникло запитання, куди подівся його вхід у погріб, а може, хотів помилуватися своїми «художествами»? Тепер про це можна тільки здогадуватися, але, скоріш за все, це відкриття й вартувало йому життя. А мені, мабуть, — спокою. Адже я отримав свою другу тінь рівно за місяць після його загибелі. Невже саме так усе й сталося? А що, як саме брати Губіни були причетними до серії розбійних нападів, про які розповідав мені Зеник? Тоді зрозуміло, що той, хто довідався про це, повинен був назавжди зникнути. Але я не хотів зникати назавжди!

Я увімкнув ліхтар і підвівся. З чого починати? Шлях один — догори. Я провів рукою по стіні. Вона була з каміння, викладеного на якомусь розчині. Невже цемент? Навряд. Розклавши ножа, я обережно спробував колупати цей розчин. Він легко подавався і сипався на землю. Нічого, заскоро мене поховали. Справді, це — не Бастилія. Я розчищав слабкий, напевно, глиняно-вапняний розчин зі шва навколо одного каменя, передбачаючи своє швидке звільнення. Але невдовзі моє натхнення зникло. Каміння у стіні виявилося нерівним, а відповідно кривими були й шви між ним. Під час будівництва їх підшукували старанно, так, що за формою вони відповідали одне одному. За рахунок цього шви виявилися досить вузькими. Кожен із них вдавалося розчистити лише на п’ять-шість сантиметрів углибину, і все. Далі через кривизну каміння напрямок шва мінявся, і ніж не пролазив. Це була катастрофа моїх надій. Я перепробував у різних місцях з