Олексій Михайлович Волков - Виконавець

було такого згадувати. Обережно просуваючись у високій траві, я знову побачив прогалину між кущами і пірнув туди. Але що це? Просто перед очима несподівано виросла майже чорна дерев’яна стіна з віконцем. Кущі росли так близько, що я побачив її, майже впершись у неї носом. Переді мною була справжня хата під дахом! Вона також уже розвалювалася, але ще якось трималася. А казали, що тут уже нічого не лишилося! Насилу протискаючись між гілками та стіною, підминаючи будяк та дрібне гілля, я зайшов за ріг. Моє серце скажено забилося. Піднявши руку на висоту свого обличчя, я вів нею по вищербленій деревині стіни. Навіть на таку висоту місцями досягав мох. Це була вона. Вищербини в одному місці стали глибшими, з них сипалася трухлявина, але букви ще проглядалися. Ось це «у», а ось велике «Ю» від «Юра»! Я все-таки знайшов дім Мішки-шамана. Я знайшов його! Хвилювання несподівано вщухло. Особливо після того, як я увійшов досередини. Ґанок повністю розвалився, дверей не було. Підлога зогнила, просто з землі стирчали сухі будяки, бур’ян. І що далі? Що тепер? Ось вона, та заповітна хата чаклуна, винного у моїх бідах. І що? Що з нею робити? Розібрати по колоді?

Нічого цікавого в хаті знайти не вдалося з однієї простої причини — там нічого не було. Серед непролазної гущавини стояли голі почорнілі стіни з дахом. Жодних слідів, що тут колись жила людина. Ледве видершись, я оглянув і горище — той самий результат. Стеля хати ще якось трималася, а от покрівля за рік-два мала розвалитися — діри зяяли просто жахливі. По кутках — маса павутиння. І — також нічого. Щоправда, тут, на горищі, знайшлася стара драбина, яка ледве сягала до підлоги. По ній я і спустився донизу.

Сусідня ж розвалена споруда, через яку я дістався сюди, виявилася тією самою циркуляркою, де Мішка-шаман обрізав мені дошку. Там узагалі не було на що подивитися. Ось заради чого я прогулявся в таку далечінь, ще й у сумнівній компанії.

Доходила одинадцята. Навіть якби Губін на токовищі впорався блискавично, мені залишалося чекати його ще зо дві-три години. Ще раз пройшовши хатою, розгортаючи будяки, я зупинився, не наважуючись піти звідси назовсім. Дивно, але мене чомусь переслідувало якесь підсвідоме відчуття, наче у цій розвалюсі щось «не відповідало». І не брак дверей, вікон та будяк серед хати не справляли таке враження. Річ була в іншому, а в чому саме, я не міг збагнути, тому й стояв, розгублено озираючись на порослі мохом стіни. Одного разу згори почувся якийсь шурхіт. Можливо, це куниця або білка.

Збираючись виходити з хати, я знову оглянувся. Он воно що. Невідповідність полягала в тому, будяки росли не всюди. Вся підлога позаростала ними відносно однаково, а ось дальній куток — чомусь зовсім ні. Лише гола земля і трухлявина, що обсипалася зі стін. Чому? І раптом я згадав. Як таке можна було забути? У кожному домі є погріб! Миттєво пригадалася картина чотирнадцятирічної давнини — страшний розгардіяш у хаті й господар, який спить з роззявленим ротом. Тоді я й побачив розчинену ляду погреба, подумавши, що в такому стані запросто туди загриміти.

Хотілося ще підійти й глянути, чи високо йому летіти, але чомусь я не зробив цього. Отвір погреба якраз і повинен був бути у цьому кутку. Я миттєво розклав ножа і, відгрібши порохню, сколупнув верхній шар землі. Копалося легко. Збуджений цією знахідкою, я очманіло розгрібав землю, не думаючи більше ні про що. Я втратив обережність. Мені й на думку не спало — чому ж усе-таки будяк не виріс у цьому місці? Адже над лядою погреба назбирався шар землі! Нарешті вістря ножа шкрябнуло по чомусь твердому, начебто по каменю. Але ні, це залізо. Я відкопував іржавий металевий лист і, тільки зробивши це повністю, зрозумів, що це і є ляда. Якщо мене не зраджувала пам’ять, за тих часів вона була дерев’яною. Напевно, від сирості стара зогнила, і дід замінив її на «вічну». Обережно, щоб не зламати ножа, я підважив її край і відкрив погріб. З чорної дірки дихнуло просто в обличчя вогкою запліснявілою темрявою та невідомістю. Ось коли скажено забилося серце. Ось коли нутрощі підкотилися до горла й забракло духу. Я мав туди лізти. Для цього я здолав чотири з гаком тисячі кілометрів. Заради цього прийшов сюди. Вгамовуючи хвилювання, я сховав ножа й витяг з кишені маленького ліхтарика. А що, як це і є момент істини? Що, як зараз настане розв’язка, розуміння усього, що відбувається зі мною? Що я там побачу?

Я увімкнув ліхтар. Слабкий промінь світла ковзнув по стінах, які, напевно, вже довго його не бачили. Вони були викладені каменем, глибина — трохи вища за зріст, внизу — порожньо. Задньої стіни погреба я оглянути не міг, навіть опускаючи голову у діру — надто грубим виявилося перекриття. Бачив тільки, що на землі, притулена боком до стіни, лежала якась дошка. Що за нею? Виникало лише одне бажання — швидше все закінчити й піти звідси. Тому, не маючи наміру «розтягувати задоволення», я взяв ту саму стару драбину і поліз донизу. Вона виглядала досить ненадійною, але погріб відносно неглибокий і, якби драбина поламалася однак зміг би видряпатися нагору. Я спускався обличчям уперед і освітлював усе навколо. Порожньо. Тільки пліснява на стінах. Серце у грудях товклося. Ось вона, задня стіна, широка дошка. Що там? Я відхилив дошку. За нею лежало щось скручене, мотлох, якесь ганчір’я. Це мішок! У ньому щось легке. А ще характерний звук, коли я стиснув мішок. Поліетилен! Там був ще один великий мішок, з поліетилену. Що в ньому? Майже не дихаючи, я витяг його, розгорнув при слабкому світлі ліхтаря, наче боявся наосліп пхати туди руку. Що це, гроші?

Так, це були гроші. Але які? Ще ті, «старі», радянські. Не ті, які лежали зараз у моїй кишені, з позначкою «банк Росії», отримані в обмінному пункті. Пачки новеньких десяток, таких неторканих, що навіть страшно було брати руками. З подивом я розглядав знахідку, намагаючись приблизно прикинути загальну суму. На ті часи, коли такі купюри ще ходили в обігу, це було багато. На теперішні —