Олексій Михайлович Волков - Виконавець

Перед вами роман, з якого почалося сходження на вершину Олексія Волкова. Дехто й досі вважає його найкращим у творчому доробку цього талановитого автора.
Ти живеш звичним життям, не знаючи, що поруч перехрещуються силові лінії незбагненного лихого поля, котре підхопить, стисне і закрутить так, що захрустять не лише кістки, але й сама душа. Таємничі події, незвичайні люди, чужа помста, зброєю якої тобі судилося стати. Трилер Олексія Волкова тримає у напрузі до останньої сторінки. Містика тут переплітається з реальністю, а парапсихологія — із захопливими пригодами, і читачеві лишається тільки зачаровано перегортати сторінки, сподіваючись, що кінець буде щасливим.

Грань між життям та смертю вузька й непевна. Ставши на неї, так важко втримати рівновагу.

Той, кого заганяють туди безжалісно та жорстоко, наче звіра, йдучи по ній, відчуває жах та безвихідь. Почуття його загострені, дїі непередбачувані.

Грань між життям та смертю…

Той, хто стає на неї сам, іноді навіть не здогадується, що рухається краєм цієї прірви. Але незбагненне близьке дихання безодні бентежить його, примушуючи стискатися серце у важкому передчутті.

Ці двоє йдуть краєм прірви назустріч одне одному. Жоден із них не знає про другого. Грань між життям та смертю надто тонка: вони не можуть не зустрітися, а зустрівшись — розминутися.

Курки зведені. Палець торкається спускового гачка. А життя таке крихке, таке тендітне. Так мало треба, щоб воно обірвалося. Холодний морок безодні притягає. Звідти нема вороття. Хто зробить останній крок?

Того дня ще до початку зими погода була такою по-зимовому чудовою. Півгодини тому перестав іти лапатий сніг, і небо проясніло. Сонце ось-ось збиралося заховатися за горизонт, проте наостанок щиро сіяло свої промені на ці розкішні сніги, які під вечірньою зорею мінилися усіма барвами. Це було фантастично. Григорій стояв біля вікна і дивився у бінокль, оглядаючи все навкруги. Дивився довго і зацікавлено. Нарешті відірвався і поклав його у футляр.

— Добра штука, — сказав він, ставлячи футляр на стіл. — Скільки дав, шефе, за такий апарат?

— Сто п’ятдесят, — відповів Борис, кинувши папери до столу і засуваючи шухляду.

Я склав папір, який щойно переглядав, і також віддав Борисові. Це була копія рішення обласної ради товариства мисливців про відкриття зимового сезону полювання.

— Можна було би й трохи раніше відкрити, — сказав Борис, ховаючи і цей папір. Унизу загуркотів мотор, до будинку під’їхала машина.

— Ну, ось, — підвівся Григорій, беручи шапку, — ви й у зборі. Бажаю приємно провести час.

— А ти що ж, відколюєшся? — Борис здивовано подивився на нього.

— Так, шефе, — напускаючи на себе серйозний вигляд, відповів Григорій. — Ви тут усі до відкриття сезону з обновками позбиралися. В кого бінокль, в кого рушниця, а в кого, — він покосився на вікно, — навіть машина. Один я серед вас бідний-нещасний затесався. Отож не буду псувати вам компанії.

— Ну, як знаєш, — відповів Борис.

Григорій потиснув нам руки і, хитро усміхнувшись, вийшов з кабінету. Звісно, обновки тут були ні до чого. Просто він мав якісь невідкладні справи — можливо, зустріч із черговою коханкою. Бо був на це мастак.

Так уже склалося, що наша невеличка компанія традиційно на початку сезону їхала відпочити і розважитись на хутір поблизу лісу. Ми не були дуже великими друзями — лише товаришами, людьми, яких єднало спільне захоплення — полювання. І хоча полювали ми, як правило, в різних компаніях, сьогодні, як і завжди, їхали на хутір разом. А традицію цю породив один випадок. Саме в такому складі шість років тому ми полювали в лісі, коли Антоновичу, а так звали господаря хутора, до якого зараз і збиралися, довелося двічі стріляти у вигнаного з сосняку кабана. Цього разу фортуна відвернулася від старого мисливця, який за життя поклав не одного дика.

Обидві кулі влучили в живіт, і переляканий звір дременув лісом, не звертаючи уваги на собак, які мало не сиділи на ньому. Мисливський престиж старого був під загрозою, і, недовго думаючи, попри радикуліт, він погнав по сліду за псами, яким вдалося невдовзі зупинити знесиленого звіра. І, зовсім захекавшись, старий стріляв удруге. Тепер постріли виявилися влучнішими, проте дик являв собою доволі потужний механізм і потребував принаймні ще однієї кулі. Але старий фраєр носив із собою лише два набої в кишені і два в стволах — мовляв, патронташ потрібний тому, хто не вміє стріляти. І тому, коли сікач ще борсався під деревом, смикаючи ногами, йому залишалося тільки дивитися на нього. Та старий вирішив цю проблему інакше, забувши, видно, на старості літ, що лісовий вепр — це не свійська свиня, — і схотів його дорізати. Що з цього вийшло, я добре пам’ятаю — замість кабана нам довелося вісім кілометрів до хутора нести Антоновича, який нерухомо лежав на саморобних ношах і голосно причитав:

— А най би його біда забрала! А най би його нагла кров залляла! А най би його грім забив! — і ще багато прокльонів на адресу злощасного вепра, його матері та своєї сивої, але дурної голови.

А потім цією ж дорогою ми мусили нести ще й кабана, який виявився вдвічі важчий. Після цього старий охрестив нас своїми «спасителями» і щороку справляв з нами день свого спасіння.

Семен увійшов до кабінету так само голосно, як і над’їхав.

— Борисе, ти що, зовсім дійшов до ручки? — загорлав він ще з порога. — Навіть рушниці в кабінеті не маєш! То на дідька нам такий шеф?