Олексій Михайлович Волков - Виконавець

Борис спокійно витяг з кишені ключа і відчинив сейф, у якому стояло дві рушниці.

— Як, — заверещав Семен, — аж дві?! І ти не застрелив дезертира? Ой, я не витримаю! Куди ж ми йдемо? — і Семен схопився за голову.

— А ти чого ж навздогін не кинувся? — відпарирував Борис, зиркнувши у вікно.

— Та яка там погоня? — репетував Семен. — Та він як до молодиці несеться, його і «Мерседесом» не візьмеш, не те, що «Волгою», яка до того ж наполовину заправлена соляркою.

— Нічого, — відповів Борис, — до хутора вона і на самогонці мусить доїхати. Вперед! — і увімкнув сигналізацію.

Навіть якщо Семенова «Волга» й справді була наполовину заправлена соляркою, їхала вона, їй-Богу, непогано. Тихо гудів мотор, шелестіли по снігу шини, в м’яких сидіннях можна було втопитися.

— Ну, як тачка? — спитав Семен, повертаючись назад, де сиділи ми з Борисом. Я підняв догори великий палець, Борис — обидва.

Взагалі Семен своєрідна людина. По-перше, ніякий він не Семен. Всі кажуть до нього — Василь Федорович, і працює він директором молокозаводу. Його прибутки цілком дозволяли йому купити «Волгу», враховуючи ще й наявність багатих родичів за океаном. Проте для колег-мисливців він був Семеном: завдяки пишним чорним вусам, вічній широкій усмішці та гострому язикові, який щедро направо-наліво відпускав незатягані жарти. Він виглядав типовим одеситом. До того ж його прізвище було Семененко.

Антонович зустрів нас як годиться, тримаючись, певно, за звичкою, за свій радикуліт.

— Нарешті згадали про старого, пройдисвіти-спасителі! Я вже думав, що сам зараз вип’ю оту всю горілку, тоді вже точно на полювання не піду. Ну що, Борисе, будемо відкривати чи зайців годувати?

— Будемо, Антоновичу, будемо, — заспокоїв його Борис.

— Ну та й я так собі міркую, що будемо. То сидіть. Зараз я піду торішнього зайця витягну, та й горілка ще десь була… — і старий почовгав до комори. А ми перекинулися кількома словами і замовкли. В шлунках смоктало, і говорити не хотілося. Коли господар запросив до столу, і ми перехилили по кілька чарок за початок полювання, розмова пожвавішала.

— Знаєте, — сказав Семен, — пригадую я один випадок.

Як не дивно, вираз його обличчя залишався цілком серйозним, але ми його добре знали і чекали хохми.

— Були ми ще пацанами і грали у футбола на вигоні, просто біля лісу. Вже вечоріло, десь так година восьма-дев’ята, літо. І раптом ми побачили людську постать у чорному, яка повільно йшла через галявину. Хоча відбувалося все це досить близько, ніхто не бачив її обличчя, не чув її кроків. Вона рухалася повільно, наче пливла. А ми були вкрай перелякані і дивились мов зачаровані. Проте її бачили не всі. Дехто не бачив і не розумів, на що всі дивляться і чому збентежені. Та було не до них. Але щойно темна постать зникла, почалось бурхливе обговорення того, що нам довелося побачити. І ті, що бачили, розповідали іншим. Хто ж не бачив, не вірили, думали, що з них глузують, але жоден не наважувався підійти до галявини. Та був серед нас один такий, хто зовсім скептично поставився до цього всього. Мало того, він поводився зверхньо — щось викрикував, обзивав нас. Потім сказав, що нічого не боїться, а ми всі дурні та боягузи, — і пішов на галявину, матюкаючись і кидаючи патиками по кущах.

Семен замовк, наче розповів усе.

— То чим скінчилося? — не витримав Борис.

— І досі лежить паралізований, — відповів Семен, обводячи нас поглядом, — відняло ноги. І не живе, і не помирає.

Запанувала тиша. Тема виявилася настільки неочікуваною, а розв’язка історії такою несподіваною, що жоден із нас не спромігся щось зауважити. Я не міг второпати, чого це Семен надумав розповісти нам таку дивну історію, не схожу на звичні мисливські байки.

— І ти бачив? — спитав я.

— І я бачив, — спокійно відповів Семен.

На якийсь час запала ніякова мовчанка. Семен спробував розвеселити нас своїми дотепами, але чарівна атмосфера таких посиденьок розвіялася остаточно. Здавалося, кожному хотілося здиміти звідси, і стримувала лише звичайна чемність. Ми без задоволення, задля годиться, переповіли ще зо дві мисливські історії й розповзлися по домівках.

Наскільки гарною була погода незадовго до початку сезону, настільки зіпсувалася вона напередодні відкриття. Несподівано різко потепліло. Перший сніг миттю розтанув, і майже літній рясний дощ змив його залишки. Навколо знову чорніли поля, пожухла трава мляво сіріла балками, і кругом — бридка осіння багнюка. Всюди, але тільки не в лісі. Він перетворився на своєрідний оазис тепла та затишку серед цього царства вітру, дощу та болота. І в день відкриття полювання я знову насолоджувався його неповторним ароматом. Це був запах теплої сирості, пряний лісовий аромат опалого листя, грибів, глиці. Важко описати цей запах. Щоразу заходячи до лісу в таку пору, знову відчуваєш, наскільки чарівним може бути життя, якщо воно не позбавлене таких моментів. І, напевно, тому, дуріючи від насолоди, яку вкотре дарував мені ліс, я проспав першого зайця. Коли я вийшов на схил, порослий дрібними ялинами, вухань, зляканий звуками мого наближення, підхопився з-під крайньої ялинки, і оскільки я витав десь у небесах, виявився для мене несподіваним і встиг уже разів зо два блимнути по-зимовому білим задом поміж ялинками, заким я опам’ятався. У той момент, коли він промайнув втретє, моє око ловило мушку рушниці, і на четвертому проміжку я міг розраховувати на влучний постріл, але вийшло інакше. Місцевість там переходила в низину, і мені довелося побачити лише кінчики його вух. Проте з гарячки я не втримався від пострілу, який на смерть перелякав косоокого, і він ще кілька разів майнув між деревами, але був уже далеко. Я