розгублено постояв на місці, подумки ще раз малюючи собі щойно побачене, зітхнув, і, пройшовши до кінця ялинок, заглибився в ліс. Тут росли старі буки, між якими де-не-де зустрічалися купки ліщини. Над землею стелився туман. Дерева росли досить густо, створюючи навіть узимку приємний затінок. І тут я побачив рух. Так буває завжди. Від довгого перебування в лісі в очах починає мерехтіти, і побачити відразу звіра або людину стає майже неможливо. Якщо хтось нерухомо стоятиме біля дерева, ви можете йти просто на нього і не бачити. Мисливець звикає помічати в лісі не звіра, а його рух, чути звук. Але ніяких звуків чути я не міг, оскільки сам рухався, не дуже дбаючи про тишу. Зате якимось боковим зором вловив рух чогось темного. Рушниця сама смикнулася до плеча, та наступної миті я вже опускав її. Менш як за сто кроків стояв великий чорний пес і дивився на мене. Це був звичайнісінький лісовий бродяга. Здалеку впадала у вічі брудна шерсть, яка місцями звалялася і стирчала в різні боки. Скільки таких псів вештається лісами, полями, зграями та поодинці! Деякі з них колись мали свій прихисток та господаря. Деякі народилися вже тут, у лісі, не знаючи людини та свого місця при ній. Але всі вони були по суті дикими звірами, хижаками, хитрими та боягузливими, які нищили навколо все живе, щоб прогодуватися. Найгірше доводилося молоднякові зайців та косуль, який перед ними був практично беззахисним. В особливо голодні роки ці зграї могли нападати і на свійську птицю та худобу. Відомі навіть поодинокі випадки нападів на людей. Шкода від цього дикого племені псів була неабияка. Тому товариство неодноразово проводило облави на них, а від мисливця, який випадково зустрічався в угіддях з цією звіриною, вимагалося лише одне — влучний постріл. Але, хай Борис мені пробачить, я не міг такого зробити. Я не можу застрелити собаку. Не можу — і край. Як і в мого батька, в мене завжди були собаки. І в спогадах мого дитинства, а потім і юності завжди фігурував якийсь мисливський пес, і завжди, скільки я себе пам’ятаю, на мене дивилися віддані собачі очі. Останнього з них, чудову лайку на кличку Буран, чотири місяці тому збило авто. Він помер у мене на руках. Ні, я не міг застрелити собаку. А пес, наче розуміючи це, стояв нерухомо, повернувшись у мій бік. Я закинув рушницю на плече і пішов далі. Та невдовзі, озирнувшись, я знову побачив його — він нікуди не подівся, а був на тій же відстані. Ішов за мною. Від несподіванки я зупинився, зупинився й він. Я крикнув до нього і махнув рукою, сподіваючись відігнати, та пес не зрушив з місця. Напевно, не так давно він був чиїмось і ще пам'ятав про той зв’язок, який повинен бути між ним та людиною, тому і йшов за мною, хоч і не наближався. Мабуть, уже усвідомлював своє нове місце і ту небезпеку, яка могла походити від людини. Покликати його я не наважувався — він міг пристати до мене. Я ступив кілька кроків до нього, підняв із землі сухий патик і, крикнувши, кинув у його бік. Пес трохи відійшов і зупинився. Я повторив свій маневр — результат той самий. Він не хотів від мене відставати. Я плюнув і пішов геть. Полювання було зіпсоване: чорний пес плентався за мною, аж поки я не вийшов із лісу.
Коли зупинявся я — зупинявся й він. Щойно я робив перший крок — і він починав рухатись. І тільки на полі нарешті відстав від мене, залишившись чорною плямою на тлі темної смуги лісу. А полем іти було нестерпно — кілограми болота липли до чобіт, і навіть трава по краях байраків ставала брудною, слизькою, неприємною. Мокрий вітер залазив під одяг. Такий довгожданний перший день звівся нанівець. Залишалося тільки повернутись додому.
II
Минав час. Календар на стіні показував, що зима вже почалася, проте надворі її не відчувалося. Стояла тепла осінь. Час від часу йшов дощ, який не давав просохнути багнюці. Бувало, надовго здіймався холодний вітер. Цю погоду аж ніяк не можна назвати мисливською. Та хіба міг я висидіти неділю вдома, усвідомлюючи, що марную один-єдиний день тижня, відведений для полювання. Хіба ж міг я спокійно лежати на канапі перед телевізором, знаючи, що в шафі дарма стоїть нова рушниця, в яку я був просто-таки закоханий? Ні, звичайно, не міг. І тому, тільки-но починало сіріти, я вже хлюпав болотом, прямуючи від хутора до лісу, й гадав, поталанить мені сьогодні чи ні. А мисливське щастя не квапилося усміхатися, і коли я, завмираючи, підходив до місць, які вважав улюбленими зайчачими, то несподівано знову побачив його. Той самий чорний пес ішов за мною, трохи осторонь. Я не бачив, коли він з’явився, а помітив, випадково озирнувшись, — так, він ішов за мною. Вилаявшись уголос, я зупинився. Від минулого полювання про пса не лишилося навіть згадки, і ось він сам прийшов нагадати про себе. Як і тоді, він сидів кроків за вісімдесят і дивився в мій бік. Та варто було мені повернутися й піти — пес теж рушав. Це вже дратувало. Я закричав і кинув патиком, та пес навіть не повернув голови. Розуміючи, що сам винний у своїх проблемах, я розвернувся і швидко пішов схилом, потім побіг і за якийсь час озирнувся — він не відставав. Якби хто побачив — з мене би просто поглузували. Будь-який інший мисливець не пошкодував би набою для цього бродяги, що було б цілком законно. А я не міг насмілитися. Неможливо було пояснити, чому він причепився до мене. Навіть з такої далекої відстані мені здавалося, що я бачу, як крізь його зваляну шерсть проступають ребра. Я знав, що роблю дурницю, проте витяг з кишені, розгорнув і поклав на землю шматок хліба з м`ясом, а тоді пішов геть, спостерігаючи за псом, який і далі, не міняючи відстані, рухався за мною. Ось він біля самої їжі. Я зупинився. Зупинився і пес. Так і сидів біля того дерева, де я поклав хліб, не звертаючи на нього ніякої уваги. Це було більш ніж дивно. Я ступив кілька
