Олексій Михайлович Волков - Виконавець

просто. Чув я про той випадок, коли ваш мисливець ногу поламав у лісі, — Васюха розповідав. Отож не сваріться даремно, з ким не буває…

— Не чув про таке, — знизав плечами Губін. — Напевно, було вже давно і неправда. А з Васюхи такий мисливець, як з мене Валерій Леонтьєв. То що робитимем, іти можеш?

— Можу, — сказав я, — але не так хутко, як хотілося б. Болить дуже. А скільки туди, кажете, ще з годину?

— Десь так.

— А там скільки часу займе?

— А там як пощастить, можна й за дві години впоратися. Це свіже токовище, вчора я на ньому не був.

— І годину назад, — довершив я розрахунок. — Чотири-п’ять годин… Давайте так, щоб не вийшло, ніби дарма ходили. Ви собі стріляйте свого глухаря, а я тих кілька годин тут пересиджу. Нога трохи відійде, та й підемо додому. Сьогодні тепло, витримаю. Розпалю вогнище, сухостою вистачає. Тільки не забудьте забрати мене на зворотному шляху.

— Ну, добре, — сказав Губін подумавши. — Чекай тут. А як же домовленість? Пропало?

— Не пропало, — відповів я. — Куплю вашого глухаря. Ну, звичайно, і вам доведеться ціну спустити, адже це вже лише м’ясо… Ну, я ж не винен, що так сталося!

Буркочучи собі під ніс, він притяг до мене кілька деревин сухостою, розпалив вогнище і зник у хащах. Усе. Я залишився сам. Я сидів на сухій патилязі, притулившись спиною до стовбура, і ще чекав. Схоже, Губін сприйняв увесь цей театр за чисту монету, але міг, припустімо, щось забути і повернутися. Часу вистачало з головою. Мені здавалося, щоб не заблукати, найкраще обійти Гачилівку і вийти на поле поблизу ферми. Там, знову ж таки полем, я повинен був легко потрапити на той край, де жив Мішка-шаман, адже стежки, якою я йшов через село чотирнадцять років тому, безперечно, вже не існувало. Обійти з іншого боку виглядало ближче, але я боявся заблудитися.

Минуло півгодини. Губін не повернувся. Я підвівся і, перевіривши за компасом зворотний напрямок, рушив назад. Мені швидко вдалося відшукати свою зламану гілку і місце, на яке вказував Тимофій. Наблизившись туди, я побачив суцільну стіну кущів. Напевно, сам чорт з дияволом не розібралися б. При згадці про нечисть мимоволі довелося озирнутися. Я чекав того моменту, коли все похолоне всередині й опуститься кудись глибоко. Нічого не сталося. Я й далі стояв сам на краю гущавини, переминаючись, і не знав, який шлях обрати. Вирішив ризикнути. З півгодини можна було і втратити на те, щоб розвідати ближчий напрямок. А що як пощастить? Не залазячи в саму гущавину, я намагався просуватися якнайближче до її краю, вглядаючись поміж кущів, але нічого, окрім хащів, не бачив. Орієнтуватися при цьому — не проблема. Там — усередині — не росли великі дерева, лише кущі та відносно молода поросль листяних порід. Праворуч весь час височіли ялини. Так я і повинен був вийти на поле і десь там уже розпочати пошуки. Знову довелося іти вгору. Здавалося, цій глухомані не буде кінця-краю.

І ось несподівано я помітив, що відхиляюся від великого лісу. Зауважив це аж тоді, коли вперся у глуху стіну молодого березняку та осичнику. Верхівки ялин тепер проглядали майже ззаду і досить далеко. Напевно, якимось чином вдалося потрапити у місце, де кущі ставали рідшими, і я заблукав, занурившись просто у Гачилівку. Розвернувшись, я зібрався йти назад, але помітив, що у цих заростях таки є щось схоже на стежину. Хоча власне стежини там не було — просто кущі трохи розріджувалися. І я ступив ще зо два кроки. А далі стояла суцільна стіна, в якій можна тільки видряпати очі. Озирнувшись, я зрозумів, що зможу повернутися тим самим шляхом, і почав продиратися далі. Можливо, це була звірина стежка. Цікаво тільки, які лісові мешканці її проклали? Чи є тут небезпечні? Навряд. Вовк тепер уже скрізь тікає від людини, навіть у тайзі. Хіба ведмідь? Чи є вони зараз у цій місцевості, я не знав, а розпитувати в тутешніх і так мав про що. В будь-якому разі, і цей звір, мабуть, злякався би пострілів з газового.

В роздумах про ведмедів я побачив зліва щось рівне. Аби продертися крізь хащі, довелося докласти неабияких зусиль. Це виявилися залишки якоїсь дерев’яної будівлі, напевно, хати. Вся деревина пообростала мохом, купи тримався тільки один кут заввишки до моїх грудей. Нічого цікавого я там не побачив. А далі кущі знову утворювали суцільну стіну. Пригадалися розповіді про колодязі. Пролізши назад, я посунув далі. Все-таки це була стежка. Я чітко побачив надламану гілку. Кінчик її ще не підсох, отже, зламали її не так давно. Хто міг це зробити? Звичайно, не лис і не вовк. Якась важка велика тварина — може, дик або лось… І я далі продирався їхнім шляхом. Будь-якій звірині притаманна така риса, як цікавість, особливо до слідів людської діяльності. Лис, припустімо, переходячи поле, завжди підійде до стовпчика заметеної снігом дороги або покинутих серед поля уламків техніки, щоб подивитися та обнюхати. В цьому мені не раз доводилося переконуватися, читаючи сліди на білій скатертині нічної пороші. Напевно, й у цих хащах лось або могли прокласти свій шлях поблизу покинутих будівель, що тепер уже були для них безпечними. І хвилин за десять блукання у цій гущавині я знову побачив рештки хати в зруб. Цього разу пощастило більше. Збереглися аж дві стіни вище мого зросту та фрагмент перекошеного даху. Тут росло менше кущів, зате бур’яни — аж до пояса. Пам’ятаючи про колодязі, я вирізав довгий патик і перевіряв ним дорогу перед собою. Ще кілька разів якесь відчуття змушувало мене оглядатися, але тут я і надалі залишався сам. За весь час лише одного разу мені довелося побачити пса зблизька вдень — там, біля Надлісного, серед кам’янистої дороги, поблизу перекошеної каплички. Щоправда, день тоді мало відрізнявся від ночі: низькі свинцеві хмари висіли просто над головою, а густа мряка утворювала такі сутінки…

Я струсив головою. Зараз не варто