Олексій Михайлович Волков - Виконавець

зимно, а уренгойський місяць чомусь мав сірувато-синій відтінок, хоча, можливо, це тільки здавалося. Я вирішив будь-що пройти цих сто метрів не оглядаючись, розуміючи, що зараз доведеться зробити задля цього неабияке зусилля. Та, щойно минувши хату, при місячному сяйві я здалеку побачив постать, що сперлася на огорожу. Тимофій уже чекав на мене. Тепер не озирнутися стало взагалі важко. І я озирнувся. Позаду нікого не було.

— Ну що, йдемо? — запитав Губін.

— Звичайно, адже домовилися.

— Дивись, цілий день пролазимо, завтра без ніг будеш.

— Звиклий, — відповів я.

— Ну, гляди. А на ногах що маєш?

— Ґумаки.

— Чєво? Це що за ґумаки?

Довелося пояснити, що це гумові чоботи.

— А… Це добре. Глухар сирі місця полюбляє.

І ми вирушили. Губін швидко йшов попереду, а я намагався не загубити у слабкому місячному відблиску його широкої спини й водночас дивитися під ноги, щоб не зашпортатися. Судячи з усього, він знав ці місця, як свої п’ять пальців. Ми тримали добрячий темп і практично не повертали. Місяць плив над нами, зачіпаючи голі гілки дерев, іноді гублячись у густих верхівках ялин. Час від часу я подивлявся на компас, що прихопив з дому. Розуміючи, що таке тайга, — ми чітко тримали північно-західний напрямок. Це полегшувало мені завдання в разі потреби повертатися назад самотужки. Губін мовчки, не озираючись, ішов попереду. Напевно, він чув, що я не відстаю. Що в нього на гадці? Цього я не знав. Хоча, до речі, не знав і він про пістолет під пахвою в людини, яка йде позаду нього, як і про думки, що бродять в її, тобто в моїй, голові. Цікавий мужик.

Ми йшли вже понад годину. Почало розвиднюватися. Тільки раз він озирнувся, змірявши мене байдужим поглядом.

— Що? — запитав я.

— Дивлюся, чи не загубився ще.

— Покажете мені ті місця, коли будемо проходити?

— Які місця?

— Ну, електролінію, дорогу почату. Я ж кажу, що працював там колись… Хотілося б глянути.

— А… Ми не йтимемо там.

— Як, ви ж казали, що то поблизу Гачилівки?

— Біля Гачилівки йтимемо, а дорога чотири кілометри вбік.

— А Гачилівку покажете?

— Покажу, — пообіцяв Тимофій і додав ходу.

Пройшли ще з годину. Зовсім розвиднілося.

Весняний ліс, який щойно звільнився від снігу, виглядав непривітно — сірі дерева, під ногами пріле листя, хмиз, місцями пожухла трава. Напевно, додавало враження і те, що був він чужим та незнайомим. У видолинках згустився невеликий туман. Місцевість пішла на схил, а дерева порідшали.

— Ну, ось, — сказав Губін зупиняючись, — он і Гачилівка.

— Де? — не зрозумів я.

— Ось, метрів триста, — він показав рукою, — бачиш, внизу, де гущавина, кущі? Ото там, недалеко за ними, вже стояли крайні хати. Тепер порозвалювалися.

— Напевно, я тут не бував, — сказав я. — Пам’ятаю, там, де ходив, було поле, ще знайшов повно коров’ячих кісток, а нагорі рештки від ферми, довга така споруда…

— А… то це на іншому кінці. Скотомогильник там був, а на краю села — ферма колгоспна, пилорама. А тепер самі хащі.

Ось він, і настав цей момент, коли я мав наважитися. Що ж, задля цього я й летів сюди, за чотири тисячі кілометрів. Наважитися завжди важко. Легше стає потім, коли розумієш, що зворотного шляху вже немає. Заким Губін говорив, я тримав у руках відламану від куща гілку і слухав.

— Ну, пішли, — сказав Тимофій. — 3 годину ще йти, трохи більше. А там уже й прислухатися почнем.

Зламану гілку я кинув на кущ, де вона й застрягла, і рушив уперед. Здавалося, Губін не звернув на це уваги. Він упевнено та швидко просувався вперед, переступаючи через повалений сухостій. Це був зручний момент. Гачилівка зникла з поля зору.

Зробивши незграбний рух, я «перечепився» об деревину, змахнув руками і, голосно вилаявшись, полетів на землю. Губін зупинився й оглянувся. Я лежав і стогнав, отямлюючись, а потім спробував підвестися, але скрикнув, коли спирався на праву ногу, і знову присів на землю.

— Що сталося? — він підійшов до мене.

— Чорт забирай, перечепився об суху гілку — і загримів!.. Зараз ідемо.

Я посидів кілька хвилин, потер коліно і спробував стати, але йти не міг. Спираючись щоразу на праву ногу, я імітував страшенний біль у коліні. Знову вилаявшись, я сів і оголив своє коліно. Схилився і Тимофій. Коліно виглядало нормально.

— Зараза, десь усередині такий біль, як стаю! І хруснуло там щось, мабуть, падаючи, я викрутив ногу…

Губін пошкріб голову.

— І що будемо робити?

Я знову спробував підвестися і йти, але він бачив, що мисливець тепер з мене ніякий. Тимофій сплюнув та вилаявся.

— Ну, ти ще гірший від німця, — сказав він. — Вони хоч ніг не повикручували. Охотнічкі… Візьми тільки у тайгу — маєш пригоди на свою голову.

— Гаразд, — сказав я, — ваші також у лісі ноги ламають, знаємо.

— Як це? — не зрозумів Тимофій.

— Як, як —