Олексій Михайлович Волков - Виконавець

тим самим результатом. Напевно, каміння у стіні мало значну товщину, бо очистивши шов навколо одного на таку глибину, як удавалося, годі й думати розхитати його так, щоб витягти. Нічого не досягти, я лише зробив дідові на стіні «розшивку». У відчаї довелося сісти, притулившись спиною до стіни. Важкі думки знову полізли в голову. Щоб відігнати їх, треба було щось вигадати. Та нічого не виходило.

І треба ж так влетіти! Ось хто, виявляється, зламав гілку на так званій «звіриній стежці». Напевно, він приходив сюди кілька днів тому, а може, учора. Для чого? Адже оглядаючи хату, я не помітив ніяких свіжих слідів людської діяльності. Просто прийшов подивитися — і все? Просто завернув дорогою з токовища. Мабуть, ні. На що тут дивитися? Що охороняти? Гроші, за які вже нічого не купиш? Навіщо взагалі тепер тримати це тут? Пояснити було важко. Можливо, з якихось причин цей скарб не вдалося реалізувати відразу? Може, це було небезпечно, адже сума значна, а в купюр, тим паче нових, є номери, які десь зафіксовано… А далі почалася інфляція, і вони за короткий термін знецінилися. Потім — грошова реформа. Все, можна клеїти по стінах. Тоді для чого їх тут зберігати? Щоб колись попастися, і це виявилося зайвим доказом? Чому їх просто не викинули? Адже тепер це мізерна сума, копійки! Напевно, важко просто так взяти і викинути гроші, через які пережито божевільний ризик, зіпсовано нерви, гроші, на яких людська кров… Про це можна було тільки здогадуватися. А якщо тут є ще якась схованка? Припустімо, їхня зброя або ще щось? Але тут не могло бути більше нічого, адже я так ретельно оглянув увесь погріб…

Пошкодувавши, що розламав драбину, я знову поліз під ляду. Стояти на половині драбини було вкрай незручно. Скоро я зрозумів, що нічого тут не вдію. Якби мати лом або ще щось важке! У мене ж було тільки дві металеві речі — мій ніж та пістолет Зеника. Все-таки я мав рацію, беручи його з собою. Шкода тільки, що не зумів вчасно ним скористатися. Зараз він такий же непотрібний, як і все інше, що було у моєму розпорядженні. Мене охопило усвідомлення безсилля. Я не міг здолати цих кам’яних стін, щоб вилізти звідси. Невже залишалося тільки слухняно сидіти тут, витріщаючись на його тупу безоку морду? У повному відчаї, не в силах володіти своїми емоціями я схопився на ноги, керований безглуздим наміром, і, не тямлячи, що роблю, засадив лезо ножа просто в око своєму безжальному переслідувачу — дарма що той був лише намальований на стіні. Лезо шкребнуло по каменю. Але зупинитися я вже не міг. Та ніж, за всього бажання, не ліз у шов якраз на його оці. Й у цій безглуздій люті я несподівано помітив, що нижче, на грудях пса, шов значно ширший від інших. Лезо ввійшло вглиб по саму основу. Мені стало легше.

Промайнула радісна думка, яка примусила відразу ж витягти ножа і колупнути ним по шву ще кілька разів. Шар розчину тут виявився надзвичайно тонким і лише замазував «вхід» у шов на якийсь сантиметр. Глибше — порожньо. Мало того, запхавши ножа вперше, навіть у тому стані я відчув якийсь ледь чутний хрускіт, наче кінець леза зачепив щось чужорідне. За секунду я вже витягав зі шва тонкий пакетик щільного целофану — упаковку, якою користується багато виробників, з оригінальною застібкою у вигляді рубчика. У пакетику були якісь папірці. Розкривши його, я зрозумів, що це не просто папірці, а знову ж таки пакетики, зроблені з паперу. Я витяг найгрубший. На ньому була позначка: «Ур.» Треба думати, це означало — Уренгой, не інакше. Всередині — невеличкі паперові картки, знову ж таки з купою позначок, зроблених олівцем, — літерних скорочень та цифр. Зрозуміти ж, що вони означають, виявилося мені не під силу. Можна здогадуватися про зміст лише кількох скорочень. Наприклад, «експ.» могло означати — «експорт» або «експортер», «рег.» — «регулярний», припустімо. На деяких картках була доларова позначка. Всі картки мали табличку, що складалася з дванадцяти вічок, в яких, у свою чергу, теж були позначки, іноді вічка залишалися порожніми. Усе це щось означало, але що? Що воно могло означати таке, що належало ховати у шві кам’яної стіни покинутої хати під «охороною» безокого жахливого зображення? Здогадатися про це важко. Враховуючи доларові позначки на деяких картках, напрошувався тільки один висновок, що це якимось чином пов’язане з грошима. Можливо, тут вказувалися схованки, де лежали інакші гроші, такі, за які і тепер можна було щось придбати? Адже цілий пакетик, найбільший, позначався «Ур.» — Уренгой. Я знайшов ще один пакетик з назвою «Пол.», мабуть Полхов. Назв інших міст та сіл, розміщених поблизу, я не знав, а карти області, купленої відразу по приїзді, не мав із собою. Тому позначки на інших пакетиках мені ні про що не говорили. У пакетику «Пол.» лежало тільки дві картки, одна з яких позначалася «Хох.», інша — «Кол.» Це також мені нічого не нагадувало. Повагавшись, я поклав увесь пакет до кишені, не будучи певен, чи правильно роблю. Ця дивна знахідка якось заспокоїла та врівноважила мене, і зараз треба було ламати голову над іншими проблемами.

Я знову сів у куток, погасив ліхтар і задумався. Що я мав вигадати, аби дістатися на поверхню? Шлях крізь стіну виявився неможливим. Що як підкопатися під низ? А далі — нагору паралельно стіні й — на волю! Висота погреба сягала двох метрів, ще п’ятдесят — сімдесят сантиметрів до поверхні землі, ще в загальному близько метра для того, щоб обігнути стіну знизу. Мені належало прорити тунель завширшки півметра, завдовжки близько чотирьох метрів. І все тільки ножем та руками! Але не це мене лякало. Погріб мав надзвичайно маленькі розміри. Куди подіти землю, викопану з цього тунелю? Розрихлена, вона збільшиться вдвічі, а може, й більше. Я зосередився і спробував рахувати. Простий розрахунок показував, що об’єм мого тунелю дорівнюватиме грубо одному кубометру. Ну, нехай станеться щось непередбачене, доведеться обходити ще якісь перепони — нехай півтора куба. Погріб завширшки півтора і завдовжки трохи більше двох метрів при висоті знову ж таки два метри. Це давало об’єм близько шести кубів. Нехай вирита земля збільшиться навіть утричі — це чотири з половиною куба. Здавалося, я мав би вписатися.