Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— А ти як гадаєш? — ризикнув Ян.

Мартин здивовано кліпнув очима.

— А хіба не я повинен задавати питання?

— Ти, звичайно, — заспокоїв його ведучий, — я хотів тільки пересвідчитись, що не пропустив чогось очевидного. Ну, коли б ти захищав її в суді, то що міг би сказати на її користь?

— Та нічого хорошого, — скупо всміхнувся слідчий, — хіба тільки те, що від смерті Левіна вона не отримала жодного зиску.

— Ага, справді, він же заповів кошти якомусь, ти казав, шпиталю… — Ян замовк. Останні його відвідини лікарні були на диво дурнуватими — від пропозиції занотувати посмертні віщування свого шефа до бідолашного навіженця, котрому погрожував електрошоком заїжджий професор…

Ян хитнув головою. Повіки зрадливо злипалися. Йому й самому не завадив би електрошок…

— А якому саме шпиталю, ви змогли дізнатись?

— Та якійсь клініці у Ваславських Бродах, — знехотя відповів Мартин. — Ну годі. Ти збираєшся… Що таке?

Ведучий завмер із божевільним поглядом пророка, що в голодній нестямі готується проголосити черговий Апокаліпсис.

— Уваславськихбродах… — на одному диханні пробурмотів Ян, — тамтешня філія Святого Йозефа?

Мартин кивнув, і тут-таки Яна розібрав істеричний регіт. Не те щоби розташування клініки видалось йому таким кумедним, просто кількатижнева напруга нарешті хлюпнула через вінця, сколихнувши брудну піну недосипу та душевних потерпань. Мартин незворушно перечекав бурю у склянці.

— Докази! — нагадав він.

— Будуть тобі докази, — пообіцяв Ян, витираючи сльози. — Ти на машині?

— А нащо?

— Здійснити невеличку екскурсію. До Ваславських Бродів. Будемо знайомитись із професором Салімом, який полюбляє електрошок і грошовитих клієнтів.

Мартин звів одну брову. Глянув неприязно. А потім несподівано розсміявся.

— А все таки можеш думати, коли притиснути як слід.

— Ти знав?! — вразився Ян.

— Я? Та звідки? Це ти в нас ведеш інтимні бесіди зі свідками — я їх тільки допитую. В результаті ти, а не я, маєш необхідну інформацію. Тільки не хочеш нею ділитись.

— Так ти що, зумисне влаштував цей балаган?

Слідчий паскудно всміхнувся і поліз у кишеню, звідки видобув аркуша з печатками.

— Це — ордер на арешт панянки Брахи, — повідомив він, — демонструю, аби ти не вважав мене за балаганного блазня. Проте я справді сподівався, що з тебе буде користь.

— Ниций шантажист! — обурився Ян.

— Від шантажиста чую, — радо відгукнувся Мартин, — віддай мені, до речі, диктофон!

Ян спроквола усміхнувся. Старі друзі, вони навіть думали однаково.

Мартин справді явився на гостину зі службовою машиною із гратками на вікнах, мовби розраховував на матеріальні докази, що пориватимуться здійснити зухвалу втечу. Ян усміхнувся друговій завбачливості та несхильності до дешевих ефектів; той зиркнув глузливо, проте мовчки сів за кермо і скерував свою мобільну буцегарню у напрямку Ваславських Бродів.

Дорогою до цілющих джерел, де гоїли розхитану психіку відомі політики та заможні бандити, слідчий кілька разів прокрутив запис у диктофоні, мугикаючи скривджено та несхвально.

— Думаєш, Франц і справді влаштував тобі ту пам’ятну дорожню пригоду? — ввічливо поцікавився Ян.

Мартин знизав плечима.

— Навряд. На той час він іще… не мав на те достатніх підстав. Я, проте, не маю жодних сумнівів, що він взяв цю блискучу ідею на озброєння. Цей твій запис… допоможе мені переконати його в недоречності подібних ініціатив.

Слідчий помовчав, гризучи губу.

— А от твоя розмова з Гадюкою мене таки дійсно непокоїть.

Ян насилу відволікся від гіпнотичної вервечки засніжених ялиць.

— А е-ее… чому? — позіхнув він.

— Та припини… — слідчий мимохіть піддався на провокацію, і собі солодко позіхаючи. — Річ у тім, що в нас вчора на роботі була якась масова істерика. Мого боса тричі викликали «нагору», а в есбе звільнили одного з голів департаменту.

— А Гадюка тут до чого? — щиро здивувався Ян.

— А до того… — повагався слідчий. — Коли з’ясувалося, що він живий-здоровий, звільненого перепросили, пилюку з нього пообтрушували й поставили на місце.

Ян ошелешено хитнув головою.

— Сила… А чому ж усі були переконані, що Гадюка трагічно сконав у розквіті літ?

— Швидка приїхала раніше за нас. Таке враження, що то вона, його, клятущого, і вполювала. А секретарка його тут-таки сповістила, що нещасний поліг жертвою лютих зловмисників.

— А, це та мила дама, котра так лагідно підтикала йому простирадло… це ж вона за нього, мабуть, заміж і намилилась.

— Шляк! — Мартин аж пригальмував спересердя.

— Що, — глузливо глянув на нього Ян, — а ти мав на неї інші плани?

— Одружена, вона не зможе проти нього свідчити! — засмутився Мартин.

— Так ти гадаєш, напад було інсценовано?

— Та ось тобі хрест! — розгонисто побожився слідчий, від чого машина з гратами зробила елегантний детур.

— Весело, — пробурмотів ведучий, — а за ким же тоді він зарікався спустити собак?

Мартин промовчав, з перебільшеною увагою вдивляючись у брудне дорожнє полотно.

Ваславські Броди розгорнулися перед ними чарівним видолинком між засніжених схилів, де обриси палаців та тонкі містки над бистриною ясніли розсипом дрібних ліхтариків. Молочно-млистого полудня курортне містечко здавалося брамою в зимову казку, проте Янові пригадалася інша казка, котру він прожив тут з Мілою, не знаючи іще, куди виведе його власна пиха та пуста амбітність.

Мартин тим часом завернув свою тюремну карету до одного зі скромніших палаців, що тулився до єдиної у Ваславських Бродах церкви, наче тюхтій-синочок — до суворої мамці.

— Вивантажуйся! — звелів Мартин.

Ведучий знехотя вибрався на хрустку зимову студінь, залишивши затишну дрімливість у машині. Певності в задуманому він не відчував, проте й відступати вже не випадало.

Лікарняна приймальня війнула на них холодним монастирським духом, випромінюючи мовчазне несхвалення несподіваних візитів, і візитів як таких. Жіночка на рецепції невдоволено відірвала погляд від документів, звузивши очі, неначе ворожий снайпер.

— У вас призначено зустріч? — вимогливо поцікавилась вона.

— Так, — зухвало мовив Ян, — але перше я… ми хотіли би перевірити деяку інформацію.

Жіночка звела брову.

— А ви не помилилися адресою? Довідкова для туристів через дорогу.

Ян люто скрипнув зубами.

— Ми ведемо кримінальне розслідування, — сповістив він, — тому довідкова тимчасово переміщається сюди.

Медсестра глянула очікувально.

— Мартин… — Ян штовхнув друга ліктем.

Той витримав драматичну паузу, потім кивнув приречено і продемонстрував своє посвідчення. Жіночка тяжко зітхнула.

— А скажіть мені таке, — скрутивши в кишені дулю на щастя, промовив Ян, — чи не перебуває у вас на лікуванні така собі пані Міріам Левін?

Мартин витріщився на нього, проте змовчав, збентежено спозираючи медсестру, яка, впокорившись долі, передивлялася базу даних на своєму комп’ютері. Жіночка звела глузливий погляд.

— Ні, у нас такої немає.

Слідчий коротко видихнув, розчаровано зиркнувши на товариша.

— Ну, в такому разі…

— Ні, зачекайте! — Ян замружився. — Тут щось не так…

Якщо його підозра має під собою підстави, і дружина Левіна, котру всі