Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Сам ти кохання…

— А що?

Ян люто насупився в напрямку показової зали.

— Ін-ток-си-ка-ція.

Мартин знизав плечима. Сумно глянув на товариша.

— То що робити будемо? Га?

Ян підібрався, вгамовуючи травмовані нерви.

— Ти щось маєш проти неї? Окрім Сегалових побрехеньок?

— Окрім побрехеньок? — пирхнув Мартин. — Запис телефонної розмови. Фотографії. Відбитки пальців. Повний комплект.

— Сегал сказав, що вона застрелила Левіна?

— Ні…

— Знайдено зброю?

— Ні, але…

— Якої давності відбитки?

— Яне, припини! Це не суттєво!

Ведучий потер скроні.

— Не суттєво… Суттєво те, що вона його не вбивала!

— Можеш довести?

— Ні, але…

— От як зможеш, — розлютився Мартин, — тоді й приходь! А зараз не заважай мені працювати! Та що таке?

Ян, не глядячи, впіймав його за петельки.

— Зачекай.

Відчувши в його голосі несподівану міць, слідчий здивовано зупинився.

— Ну? — нетерпляче мовив він.

Ян дістав із кишені диктофон на колечку для ключів.

— Ти що, — розсміявся Мартин, — намагаєшся підкупити мене Гадюччиними одкровеннями? Та ми й без тебе…

— Ні. Тут — дещо інше.

Ведучий підключив навушники і запропонував Мартинові дротик. Той з підозрою зиркнув на Яна, проте застромив чорне «вушко» куди слід. Залишалося тільки спостерігати за його реакцією на вчорашній сімейний скандал… Канюк канючить, як йому й годиться, проте, не втримавшись, вибухає погрозою: «Марічко, не хочеш по-доброму, буде по-злому! Той твій приятель може й не пережити другої вантажівки поперек дороги…»

Мартин закляк, як москіт у бурштині. Не сподівався, еге ж… Ян висмикнув дротик з його рук.

— Віддай мені це, — дерев’яним голосом промовив слідчий.

— Віддам, — погодився Ян, — в обмін на…

— Що?!

— Час. Хочу довести її непричетність.

— Час… — прошипів Мартин, з якоюсь мовби відразою, — до завтра.

— Добре.

— До ранку.

— Мартин!

— Досить з тебе! Харцизник! А я думав, що ти… — він махнув рукою, мовби збагнувши марність слів.

— Мартин, та не дурій! Що може зробитися за один день?!

Той, розлючений, розвернувся, аби йти геть.

— І до речі, — уїдливо мовив він, обернувшись, — вона в чорному списку есбе на отримання віз.

— Тобто?

— Її не випускають з країни. Як шпигунів та рецидивістів. Подумай, чому.

Не озирнувшись більше, Мартин попростував за двері, котрі затраснув із силою, достатньою, щоб проломити голову необачному злочинцю.

Ян у розпачі закусив кісточку пальця. Мартин ненавидить шантаж і примус. І він йому цього не подарує. Чого було не відійти з його дороги, не дозволити слідчому зробити свою справу? Він міг би… Ні, не міг, збагнув Ян, знаючи, що мусить вибирати між ображеним другом та «веселою катівнею» у власному серці.

* * *

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Оповів раббі Амнон про те, як літера каф зійшла з трону (кісе), просячи Всесильного створити світ нею та її властивостями. Здригнувся трон Творця, і ледь не був зруйнований. «Повернись на своє місце, каф, — відказав Творець, — не створю тобою світ, бо є ти в слові Кала — наречена і в слові Клая — нищення».

Не дарма вибрав Творець саме ці два слова, що вимірюють властивості літери каф. Відтоді й надалі вони йдуть поруч: наречена і нищення. «Не зневажу ними аж до нищення», — говорить Всесильний. «Не зневажу ними заради нареченої», — читає раббі Ельазар, розкривши друге значення слова.

Ле каллатам, заради нареченої. Ле каллтам, аж до смерті.

Хава принесла смерть до світу, і Адам прийняв смерть з рук жінки, бо любив її. Певною мірою смерть — це та жертва, яку приносимо заради нареченої, повертаємо те, що дав нам Творець, заради любові до неї.

Проте сказано в Талмуді: «Тому, хто досягне повернення від любові, умисні гріхи його буде перетворено на чесноти».

Іноді, в безмірній гордині своїй, відмовляємося від того, що дав нам Творець. Однак повернути те, що дала нам любов, тяжко навіть затятому гордію. Чи не тому так щедро обіцяють мудреці прощення, що досягти його неможливо?

* * *

Ян не спав цілісіньку ніч, збавивши її на інтелектуальну діяльність, котру за відсутності кращої альтернативи можна було б назвати мозковим штурмом. Мозок, проте, здався практично без бою, і, попри те, що канапу та самого знеможеного осадника нині встеляли цидулки та діаграми, шуканого просвітку так і не настало.

В очах смеркалося, і Ян дозволив собі на коротку мить стулити повіки, проте повіки зімкнулися із певністю надгробка, поривом зануривши власника у тепле та комфортне небуття.

Мартинові довелося довго (і зрештою, ногами) грюкати в двері, аж доки нещасний ведучий з каламутним поглядом та непевним поступом невпокоєного мерця не встав, аби відчинити.

— Ну? — з порогу вскач посунув слідчий. — Де рятівні свідчення? Де невідпорні аргументи? Чи відразу запропонуєш мені черговий анекдот із життя своєї сестри?

Ян звів тоскний погляд, проте Мартина, друга його дитинства тут не було. Посеред вітальні стовбичив інспектор Цуг, дошкульний та ворожий. Не вибачив, певна річ. Та й не вибачить уже. Ян зітхнув.

— Ти поспішаєш? І кави не вип’єш, не замкнувши в катівні десяток-другий безневинних жертв?

— Аби зробити тобі приємне я цілком можу урізноманітнити ранок арештом одного-двох винних. То з кого починати?

Ян безсило впав на канапу, потер очі, а потім випростав руки долонями вгору.

— На.

— Що? — розгубився слідчий.

— Ну давай, одягай свої браслети.

— Та не брав я наручників! — дратівливо чмихнув Мартин.

— Чудний ти, як на гулянку — так з наручниками, а як на арешт — то без… Ну раз нема наручників, то я піду зроблю кави. Бо ж нащо тобі на допиті непритомне тіло?

— І мені зроби, — буркнув слідчий, — заснеш тут із вами…

Простуючи на кухню, Ян глузливо гмукнув. Мартин, отже, теж не спав, мудруючи над тим, що заховано у нього в рукаві. Цікаво, може слідчому більше пощастило із мозковим штурмом? Все ж таки, фахівець!

Ведучий прискіпливо глянув на гостя, пропонуючи йому велику чашку густої кофеїнової суспензії. Інспектор незворушно прийняв хабара.

— Ну, то чому ти вважаєш, що