Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

вважали мертвою, насправді перебуває в лікарні… Каббаліст, вочевидь, не хотів, аби про це дізналися. Ну звісно. Навряд чи вона записана тут під справжнім прізвищем. Під яким же, в такому разі?

— В такому разі пошукайте нам…

Янів погляд ковзнув поличками із лікарняними картками, і йому мимохіть згадалася інша поличка із білою літерою, накресленою тонким пальчиком. Бет. До чого б це?

— Пошукайте нам Міріам Браха.

Слідчий скептично гмукнув, проте сестричка поволі кивнула.

— А… так, на стаціонарі. Вона тут уже кілька років.

Ян та Мартин перезирнулися.

— А що з нею? — прочистивши горло, спитав слідчий.

Сестричка завагалася.

— Вам краще розпитати професора.

— Добре, а… який це відділ?

— Психоневрологія.

— О! — мудро зауважив Мартин.

— Вам потрібен професор Салім, — розщедрившись наостанку, додала жіночка, — Айзек Салім. Його кабінет на другому поверсі.

Перетнувши лунку площину лікарняного холу, приятелі піднеслися широкими сходами білого мармуру, виразно недоречними за відсутності фраків та кринолінів.

— Звідки ти знав про неї? — запитав Мартин, притишивши голос, мовби боячись сполохати старосвітні тіні, — Лея сказала?

— Ні, — відказав Ян, хоча під сподом певності ворушилася підозра, що вона якось-таки підштовхнула його до рішення, — ну скажімо так, не напряму.

Професорів кабінет знайшовся неподалік від сходів.

— Відчинено! — пролунало зсередини, щойно Мартин підніс руку, аби постукати. На них, вочевидь, чекали.

Професор Салім, високий і владний, наче римський патрицій, встав їм назустріч.

— Мені переказали, — повагом мовив він, — що ви цікавитесь однією з моїх пацієнток. Ми, як правило, не розголошуємо інформацію медичного характеру. Проте з огляду на обставини… Ми зацікавлені в попередженні можливих непорозумінь. Ходімо.

Проминувши відвідувачів, Айзек Салім рушив геть з кабінету. Ті лише встигли приголомшено перезирнутись.

Професор повів гостей ошатними коридорами крізь затишну вітальню та зимовий сад у друге крило маєтку, де, судячи з ряду півпрозорих дверей, були розташовані палати тутешніх хворих.

— Міріам Браха, вона ж — Міріам Левін, — зітхнувши, промовив професор, — вперше потрапила до нас три роки тому з яскраво вираженою реактивною депресією. Причиною цього, ми вважаємо, була глибока сімейна криза.

Мартин зацікавлено гмукнув, спозираючи оглядові віконця на міцно замкнених дверях палат.

— Згодом, — продовжив професор, зупинившись коло двері з таємничою позначкою «МІ-4», — згодом на фоні загострення гіпертонічної хвороби відбулося погіршення. У Міріам розвинувся психопаталогічний синдром із симптомами, які ми у своїй практиці називаємо «метафізичною інтоксикацією». Інакше — параноїчне марення.

Професор кивнув на віконце.

— Ви можете глянути одним оком.

Мартин, а за ним і Ян прикипіли до прозорого прямокутника. У просторій палаті, залитій полуденним світлом, стояло низьке ліжко без билець. Єдина мешканка палати сиділа на розібраній постелі, втупившись непорушним поглядом у протилежну стіну. Це була нестара іще жінка, чиє миловиде лице та м’яка постава гарно дивились би на сімейній кухні чи в оточенні малолітніх учнів; незмигне зосередження, однак, перетворило її обличчя на химерну маску, чия неприродність і ненормальність приголомшували.

Насилу відірвавши погляд від хворої, Ян ще раз озирнув палату, вигляд якої видався йому дещо дивним. Справді… білі стіни палати були рясно поцятковані дрібнописом, незнайомими символами та трикутними діаграмами. Несподівано жінка повернулася до віконця, обдарувавши спостерігачів таким темним, безтямно-пташиним поглядом, що Ян мимоволі відсахнувся.

— Яков Левін, імовірно, не був хорошим чоловіком, — підібгавши губи, мовив професор, — проте опікун із нього виявився просто взірцевий. Він щедро платив за лікування, а по смерті залишив нам значну суму на утримання своєї дружини. Хоча і знав, що ми зможемо забезпечити їй хіба лише хороший догляд та певне полегшення симптомів. На жаль, інволюційні процеси в її організмі набули незворотного характеру.

На кілька секунд запала мовчанка, і теленькання телефону в Яновій кишені, що порушило лікарняну тишу, видалось якимсь лиховісним знаменням. Глянувши на номер виклику, Ян здригнувся, на якусь мить запідозривши параноїчне марення у самого себе.

— Ти вже познайомився з моєї названою сестрою? — радше ствердно запитала Лея Браха. — Добре. Хочеш почути решту історії?

Ян кивнув, мовби вона могла це бачити. Будь-що тепер здавалося можливим.

* * *

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Йеіва Сава: «Подивись — таким є шлях Тори: спершу, починаючи відкриватись шукачеві, вона кличе його натяком. Якщо він зрозуміє — добре; якщо ні — вона шле йому звістку, називаючи його простаком».

Сказано, що Тора існувала завжди, і саме життя є дією з осягнення закладеного в ній сенсу. Закрита запонами, вона кличе кожного з нас, підштовхуючи до лабіринту, у серці якого заховане одвічне і невимовне.

Проте сказано також, що робота з осягнення Тори — це сила, що тримає світ, і ті, хто ідуть дорогою пізнання одвічного, немовби самі створюють Тору.

І знає мудрий, що священна таємниця не існує без того, хто іде лабіринтом. Загадка — це лише плутана нісенітниця, якщо відповіді на неї не знайдено.

Проте «прекрасна діва, відкрита й прихована», як зве Тору Йеіва-старець, кличе нас натяком, мовби пропонуючи гру, називає нас простаками, мовби кидаючи виклик.

Мій лабіринт не має виходу; я заплутався, схибив зі шляху. І здається мені, засліпленому розпачем: шукаючи правди, ми тримаємо світ, а одвічне ніщо дивиться на нас із прихованим поглумом.

* * *

Неначе викликаному на дуель, йому запропонували вибрати час та місце, не дозволивши, проте, залучати секундантів; йому й не хотілося жодних свідків, тож довелось іще боронитися від силоміць пропонованої Мартином моральної підтримки та зручних у використанні шпигунських пристроїв.

Відвоювавши, нарешті, кусник свободи, він похапцем заскочив додому, де замислено поголився, лишивши на щоці криваву борону, і по тому вирушив до «Гладоморні» — місця, яке вважав своїм, а відтак сподівався на магію власної домівки, котра, буцім, боронить від нечистої сили. Хіба сам запросиш її зайти.

Він і запросив, та ще й визвався показати дорогу. Не треба було й ворожки, аби зрозуміти, що тепер його не врятує жоден оберіг.

Відьма постала з тіні коло костьольної брами — простоволоса під сніжним порохом, запнута в чорне, немов