Симона Вілар - Щаслива суперниця

ви не знаєте, що граф звелів наново оздобити й обставити для дочки ваші колишні апартаменти?

Це було останнім ударом. Гнучким котячим рухом графиня кинулася до колишньої фрейліни, немовби з наміром вчепитися нігтями в її розпашіле обличчя. І тут ця блудлива дівка, ця нікчема, спритно вивернулась, раптом схопила графиню за зап’ястя й відкинула від себе — та так, що леді Бертрада оступилася й упала. Її дами підняли вереск, а Клара, хоч і позадкувала до дверей, вигляд мала цілком незворушний.

— Обережніше, міледі. Я більше не ваша служниця. Відтепер я заручена з сером Пендою, сенешалем замку Гронвуд. Незабаром нас обвінчають, і я сама зватимуся леді.

— Виходить, така твоя подяка за те, що я витягла тебе з глушини? — сторопіло вимовила графиня.

— О, я чесно розплатилася за це, бо прослужила вам за копійки стільки років і мовчки зносила побої та образи. І те, що я взялася доставити ваш гардероб, було моєю останньою послугою!

Клара діловито поправила довгі рукави й полишила колишню пані.

Я поквапився допомогти фрейлінам підвести леді Бертраду. Моя поява подіяла на неї, як удар батога. Вона рвучко випросталася, очі в неї спалахнули.

— Негайно наздогнати… схопити… — заговорила вона, й голос її раз у раз зривався. — Святий отче, нехай її відшмагають — та так, щоб усю шкіру спустили! Щоб верещала під різками, повія!

Ну, цього вже не буде! Тільки й бракувало неприємностей через якусь колишню фрейліну. Адже якщо Клара й справді заручена з Пендою, було б необачно поводитися з нею, як із простою саксонкою.

І я взявся переконувати леді Бертраду, мовляв, наше становище не таке, щоб привертати до себе увагу Гронвуда. Ми вчинимо інакше. Становище графа і його наложниці більш ніж хистке. Він фактично вигнав дружину, королівську дочку, з її власного замку — чи ж це не привід, щоб викликати до життя відчутнішу силу — гнів короля Генріха та Святої Церкви, адже граф відкрито живе в гріху, зневажаючи права вінчаної дружини.

Не стверджуватиму, що графиня мене чула. По її перекривленому ненавистю й розпачем обличчі текли повільні сльози. Але коли ці сльози висохли, вона зненацька звеліла підготувати для неї ескорт і заявила, що негайно повертається в Гронвуд.

Більшої дурості годі було й придумати. Однак я примирливо сказав, що готовий надати стільки людей, скільки побажає графиня, за однієї умови — вона вирушить куди завгодно — в Норідж, Ярмут, Уолсингем, а хоча б і просто в Лондон, — але тільки не в Гронвуд-Кастл.

— Ні, — затрусила головою леді Бертрада, та так, що її горезвісні коси розпатлалися й вибилися з-під сітки. — Я їду в Гронвуд!

Я розсердився.

— Що ж, добра путь, пані. Але жоден з моїх людей вас не супроводжуватиме.

Марно я сподівався її втримати. У відповідь графиня прошипіла, що їй досить і одного грума. Нехай їде — дороги нині знову стали безпечними. До того ж, у мене не було анінайменшого сумніву, що завтра вона знову виявиться в абатстві.

І я не помилився. Добігала кінця вечірня служба, коли служка шепнув мені на вухо, що пані графиня Бертрада Норфолкська знову повернулася в Бері-Сент-Едмундс.

Варто було помилуватися, якою смиренною і мовчазною стала ця невгамовна й гнівлива пані. Коли я ввійшов у покій, вона сиділа за верстатом з натягнутим на нього вишиванням у німому заціпенінні. Її руки звисали, мов чужі.

— Допоможіть мені, отче… — ледь чутно вимовила графиня. — Я не знаю, що робити.

Поради — це вже моя справа. Я почав був прикидати, куди й до кого перш за все їй слід звернутися зі скаргою та вимогою про відновлення справедливості, але для початку належало з’ясувати, що ж, власне, відбулося в Гронвуді.

Але там нічого особливого не трапилося. Бертраді навіть не вдалося побачитись із чоловіком.

— Його не було в Гронвуді, — почала вона. — Він поїхав глянути, як ведуться роботи на будівництві нової церкви Святого Дунстана. Про це мені повідомили біля першого мосту перед барбиканом.[19] Та так, начебто розраховували, що я відразу поверну коня. Але я проїхала не зупиняючись, а ці люди дивилися на мене так, начебто я сиджу в сідлі гола. Шкода, що при мені не було почту — я б їм показала, як належить зустрічати господиню!

«Хвала святому Едмунду, що напоумив мене не давати їй людей», — подумав я.

Графиня вела далі:

— Біля самого донжона я спішилася, кинула грумові поводи й почала підійматися сходами. І кого ж я зустріла, щойно ступила на поріг зали? Гіту Вейк! Вона сиділа на почесному місці пані, віддаючи розпорядження. І при цьому з таким виглядом, немов її не качали в болоті й не ґвалтували, як брудну шльондру, всі, кому не ліньки було. Ох, святий отче, якби ви бачили, як вона трималася — ніби вінценосна особа! І ця сукня! Едгар ніколи не дарував мені таких убрань. Тканина відбивала світло, начебто виткана з рідкої сталі… Бачить Бог, нікого й нічого я не ненавиділа так, як цю жалюгідну тварюку!

— Ну ж бо?

— Я хотіла ввійти в залу та вказати їй на її місце, тобто звеліти забиратися геть. Але мене втримали. Той самий хрестоносець, я впізнала його.

— Який він із себе? — запитав я.

— Він? Гарний.