Симона Вілар - Щаслива суперниця

Він був набагато сильніший за мене, проте за його гордовитою поставою і показною величчю я розгледів вразливе місце: він хотів любові. Є чимало чоловіків, які цілком можуть обійтися й без цього, але тільки не Едгар Армстронг.

Із цього моменту я знав, що мені слід робити. Спочатку я доклав максимум зусиль, щоб піддати розголосу його зв’язок із моєю підопічною. Те, що іншому лордові минулося б безболісно, перетворилося на привід для чуток і загального осуду. Я подбав і про те, щоб ім’я його обраниці було вкрите ганьбою, і тим самим змусив її віддалитися від нього. Коли ж я зруйнував цей зв’язок, то взявся за родинне життя графа. Як і Гуго Бігод, я постійно нацьковував на Едгара леді Бертраду. Коли ж йому вдалося пройти й через це, я пристав до його ворогів. Те, що мало відбутися в мисливському будиночку графа, стало б вінцем моєї помсти. На жаль, провидіння розпорядилося інакше. Однак те, як розвивалися подальші події, викликало підозру. Невже Едгар із його презирливою зарозумілістю проковтне те, що зробили з його коханою? Що це? Очевидна слабкість, чи підступний розрахунок? Так чи інакше, але я знав, який біль зараз відчуває ненависний сакс. Що ж, рубці на душі часом болючіші за ті, що на тілі.

Незабаром вірна людина донесла мені, що Едгар узяв Гіту в замок Гронвуд. Тепер вона відкрито жила зі своїм коханцем і перебувала під його заступництвом. Деякий час вона хворіла, але незабаром почала видужувати — й навіть швидше, ніж я припускав. Сам граф напевно вже дізнався, що більшість найманців, які полягли на острові, — саффолкширці, й що б не казав Гуго, підозра падала на нього.

Найбільше мене тривожило те, що міг встигнути розповісти Едгарові Ральф до того, як Гуго вклав його важкою стрілою.

Тим часом у Бері-Сент-Едмундс прибув шериф Роб де Чені й зажадав зустрічі з графинею.

Я спробував не допустити його, посилаючись на те, що міледі недужа, але він не відступав. І вигляд леді Бертради, що лежала в ліжку, виснажена гарячкою, схоже, переконав його в правдивості моїх слів.

Графиня до певного часу була цілковито пригнічена. Багато молилася й навіть вимагала щоб я, як духівник, наклав на неї покуту за вчинене. Але я ж бо знав, що навряд чи такий стан у неї надовго. І одного разу після полуденної молитви я помітив із внутрішньої галереї палацу, як Клара Данвіль віддає у дворі розпорядження слугам, що знімають із візків якісь пакунки. Не встиг я гукнути фрейліну, як вона вже прослизнула під склепіння покоїв, де розташувалася моя духовна дочка.

Я негайно подався туди і в одному з переходів мало не зіштовхнувся з Маго.

— Я ж просив, щоб міледі не підтримувала ніяких стосунків із Гронвудом! — я накинувся на літню матрону так, що вона позадкувала.

Однак Маго відразу прибрала незворушний вигляд.

— А чого ж ви хотіли, святий отче? Надворі весна, потеплішало, а моя дитинка ходить у підбитих хутром сукнях. Її гардероб у Гронвуді, й Клара утримує його в належному порядку. Як же міледі було не викликати її разом із необхідними речами?

Суто жіноча тупість. Уявляю, як графиня сприйме звістку про те, що її суперниця влаштувалася в Гронвуді!

Тепер поспішати не було куди — леді Бертрада напевно вже встигла про все розпитати Клару. Тому я не дійшов до покоїв своєї духовної дочки, я зачаївся в ніші, прихованій важкою завісою.

Найгірше, як я й очікував, уже сталося. Звідти, де я стояв, крізь щілину в завісі й відчинені двері покою можна були бачити леді Бертраду, яка сиділа в кріслі з підлокіттями у вигляді грифонів. Обличчя в неї було спотворене гримасою пекельної люті, а руки так вчепилися в закрути різьблення, що кісточки пальців побіліли, як мармур. Клара стояла перед графинею, і хоча я не бачив обличчя дівчини, голос її звучав рівно й спокійно.

— …Так і є, мадам, — провадила Клара. — Вона живе в Гронвуді на правах датської дружини, й мілорд усім дав зрозуміти, що відтепер це її місце, а сам він має намір оберігати й захищати її честь і гідність. І коли нещодавно в Гронвуд з’їхалися кілька поважних сеньйорів, леді Гіта Вейк зустрічала їх як господиня замку.

Це було занадто навіть для мене. Адже ледь більше трьох тижнів минуло з тієї ночі, а ця блудниця вже одужала й поводиться так, ніби нічого не сталося. Правду кажуть — нема кращого способу якомога дошкульніше відповісти на образу, ніж виявити цілковиту зневагу до кривдника.

— І вона… — задихалася Бертрада, — вона спить у моєму ліжку… носить мій одяг…

— Ні, упаси Господи! Граф цілком здатен придбати своїй обраниці все нове й найкраще. І пані Гіта має вигляд шляхетної дами й без ваших туалетів. Я постійно стежу за ними й можу заприсягтися, що жодного з них не зачепили…

Тільки через лють, яка оглушила й засліпила її, леді Бертрада не помічала в голосі цієї вертихвістки очевидного глузування. А Клара не вгавала:

— Крім того, в Гронвуді живе дочка графа й леді Гіти маленька Мілдред. Сущий янгол! Замкова челядь просто божеволіє від неї. А вчора, коли гість графа сер Гай Орнейльский, лицар-хрестоносець, розповідав у великій залі історії з життя в Палестині, ця крихітка — хто б міг подумати! — зненацька заявила, що коли виросте, неодмінно вирушить у хрестовий похід. Ото сміху було!

Обличчя леді Бертради пішло плямами.

— І ти, дівко, прислуговуєш новій пані?

— Ні, я б так не сказала. У мене інші обов’язки. Мені випала честь стежити за особистими покоями маленької Мілдред — хіба