Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

рани від осколків і стирчали самі осколки...

У цю ж ніч всі солдати нашого полку до самого ранку вели бої з німцями і попереду, і позаду. Я сказав «усі» тому, що коли полк веде боротьбу з танками, то тоді працюють тільки гарматні обслуги, а інші: розвідники, телефоністи і радисти — їм допомагають або просто спостерігають за боєм. Але під Почапинцями воювали всі, тому що фашисти лізли з усіх боків, лізли напролом, щоб вийти з оточення. Лізли на нас зі злом і не просили пощади.

У книзі «Боевой путь 4-й гвардейской армии» є такі рядки: «На окраине села Почапинцы оборонялись курсанты 41 гв. СД с группой солдат истребительного полка». Тут йдеться про 1 батарею, якою командував капітан Кондратенко і в його підпорядкуванні був рядовий, телефоніст Сократ Лобада. Штаб полку стояв у селі, а батарея — на околиці, вона була спідручна для командира полку.

Обірвався зв’язок батареї зі штабом. Для телефоністів це найтяжка загадка: або він перервався від осколків мін чи снарядів, або її перерізав ворог і зробив засідку, очікуючи приходу сюди телефоністів. На лінію пішов Лобада з напарником і першим виявив німців, які прорвалися з боку цукрового заводу. Лінію так і не вдалося полагодити, зв’язок не знадобився. Телефоністи почали перестрілку, їм прийшли на допомогу полкові телефоністи, і розпочався справжній бій. Спочатку ним керував лейтенант Федулов, а пізніше до нього приєднався і командир батареї.

За селом була велика продовгувата долина, яром її назвати не можна, тому що вона була розчахнута, і ось у цю долину нагромаджувались німці і йшли в атаку на крихту наших артилеристів. Спочатку наші відбивались, потім самі декілька разів йшли на німців. Бій доходив до рукопашного, у хід йшли гранати і приклади. У цьому бою Лобада хоробро захищався сам і захищав командира батареї, капітана Кондратенка. Звичайно, у таких випадках кажуть, що він знищив стільки-то фашистів. Я не пишу таке про рядового Лобаду, я не підраховував, скільки він знищив фашистів. Але я стверджую, що він першим розпочав цей бій, вів його відважно і, безумовно, наніс великі втрати ворогу. Рядовий воїн Сократ Лобада проходив практику ближнього бою з фашистами і екзамен склав на «добре».

_____________________

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-1769.

З. М. Філонова,
старший лейтенант, лікар 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону 159 укріпленого району 27 армії 1 Українського фронту
У боях за Шендерівку

У середині лютого 1944 року (за хронологію не ручаюсь) наш 500 окремий кулеметно-артилерійський батальйон був розташований у селі Шендерівці, де вів тяжкі кровопролитні бої. Наша санітарна частина — батальйонний пункт медичної допомоги — розташувався у великому дерев’яному будинку ближче до головного шляху. Поранених було так багато, що ми цілодобово не відходили від перев’язочних столів. Необхідно сказати, що кількість медичних працівників у нашому батальйоні була дуже мала: 1 лікар, 2 фельдшери, 3 санітари, крім того, по 1 санінструктору в ротах. З вдячністю згадую, що в цей важкий для нас час на допомогу прийшло місцеве населення. У сусідньому з медчастиною будинку жили чоловік з дружиною, уже в літах, які постійно знаходились з нами, самовіддано і мужньо виконували всі роботи при наданні допомоги пораненим; вони віддали своє житло для поранених, переносили їх туди на ношах, іноді прямо під обстрілом. Дуже прикро, що пам’ять не зберегла імена цих добрих, відданих людей. Але ми їх завжди пам’ятаємо! Низько їм вклоняємося живим або вже померлим.

Особливо тяжкі бої були 11-12 лютого 1944 року, це ми відчули за кількістю поранених, їх доставляли тільки важкопораненими, всі, хто міг хоч трішки бути з товаришами у строю, тримати зброю, були там, — на вогневих позиціях. Пам’ятаю, як зараз, 12 лютого, увечері, доставили важкопораненого (помираючого) артилериста лейтенанта (башкир або татарин). Ось що він нам приблизно розповів: «Вранці німці великими колонами ринулись на наші позиції. Навкруги пекельний гуркіт від вибухів. Бої були жорстокі, німці несли великі втрати, але все лізли вперед і вперед, немовби кінця їм не було. Наші гармати гарячі, снаряди закінчуються, навколо гори німецьких трупів, а вони немов навіжені через трупи лізуть вперед. Ось і останній снаряд, німці тут, біля гармати йде рукопашний бій!». І так воювали всі наші солдати. Це і є стояти на смерть! Вічна їм слава!!

Увечері ж 12 лютого нам повідомили, що ми оточені німцями, живими залишилось небагато солдатів і офіцерів (близько 50 осіб). Відходити на іншу вулицю! Поранені, яких не встигли евакуювати і які мали змогу пересуватися, а, здавалось, і не могли, пішли з нами. Така була сила волі, велика мужність перебороти все, аби бути зі своїми разом у цю смертну годину, не залишатися на наругу німцям. Поранених, які не могли пересуватися, переносили в глибокий підвал і ховали там у нішах. Це робили наші помічники — сім’я місцевих жителів, які допомагали нам.

13 лютого (?) весь день група солдатів і офіцерів, яка залишилась живою у 500 окремому кулеметно-артилерійському батальйоні, геройськи відбивала [атаки] ворога, який до цього часу зайняв майже всю Шендерівку. Коли кільце навкруги нас стислось так тісно, бійці пішли в атаку з криком «Ура!» і відвоювали у ворога десятки, а може, й сотні метрів.

А навкруги гуркотіло, свистіло, горіло, всюди вогонь, дим, розвалювались муровані будинки, ніде сховатися. Добре пам’ятаю офіцера, який очолив