Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

За розпорядженням командуючого артилерією 52 армії генерал-майора Фаустова бригада встановила зі мною зв’язок і вислала передового спостерігача на мій спостережний пункт, на східну околицю Орловця. Штаб артилерії швидко скорегував вогонь артилерії, і сильними вогневими атаками артилерійської бригади й артилерії дивізії оборона ворога була знищена. Це вирішило хід бою. До ранку село та його околиці були в наших руках.

Покидаючи свої укриття, жителі Орловця зі слізьми радості й подяки зустрічали наших солдатів. Розповідали про звірства фашистів, пригощали, чим могли.

Долаючи опір німців і бездоріжжя, дивізія захопила велике село Дирдине і хутір Завадище, просуваючись до Городища.

10 лютого дивізія у взаємодії з сусідами звільнила південну околицю Городища та станцію Городище. 11 лютого була звільнена Завадівка. Звідси, з завадівських висот, вже проглядалися околиці Корсуня. Прилеглий до парку ліс, залізнична станція Корсунь, Козацька Могила та інше. Напружуючи сили, солдати просувались вперед. Передові частини вийшли до берега річки Росі проти Корсуня, звільнивши від ворога південну частину міста (Заросся). Вранці розвідка вибила з Корсуня останніх німецьких автоматників і встановила, що вночі з 13 на 14 лютого німці евакуювалися з міста. Відступили вони через Яблунівку на Стеблів, Шендерівку...

____________________

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-3058.

І. Г. Толпєєв,
лейтенант, командир взводу З батареї 438 окремого винищувально-протитанкового полку 4 гвардійської армії 2 Українського фронту
Подвиги артилеристів

...20 січня 1944 року наш 438 винищувально-протитанковий полк з-під Сміли зробив марш і прибув у район Кам’янки.

Він повинен був разом з полками 69 гвардійської стрілецької дивізії прорвати оборону ворога. Наступ розпочався 25 січня, піхота легко перейшла невеличку річку, захопила село Баландине і стала переслідувати німців, які відступали на південь у напрямку міста Шполи. Слідом за піхотою пішли і гармати батареї нашого полку. Тут сталася велика біда. Німці оперативно викликали свою авіацію якраз у той момент, коли батарея була у відкритому полі. Попереду був глибокий яр, і люди вирішили шукати в ньому порятунку від горбатих «Юнкерсів». Шукали порятунок, а знайшли смерть.

Фашисти буквально знущались над незахищеними нашими людьми. Тим, хто не втік в яр, а залишився в полі, було легше. Ну, а тим, що були в яру, було моторошно.

Для молодого Якова Давиденка з гарматної обслуги це було перше випробування і таке важке. Бомби скидали в те місце, де було найбільше скупчення людей. Відбомбившись, літаки почали на бриючому польоті знищувати людей з кулеметів. Над Давиденком нависла смерть, і він би її отримав, як і багато інших, але його врятувала кмітливість, винахідливість. Він відбіг недалеко в бік і тут же, в яру, ліг на землю, злившись з нею, і до кінця спостерігав це безжальне бомбардування. Багато там загинуло наших людей, але Давиденко залишився не ушкодженим. Він врятував себе для бою з танками.

Після бомбардування батареї ми пішли вперед, і тут назустріч нашій піхоті з села Оситняжки вийшли танки. Батарея встигла розгорнутись, швидко відкрити по них вогонь, були і прямі попадання. Танки ворога, не прийнявши бій, розвернулись і пішли в укриття. Вперше по цих танках вів вогонь з гармати і Яків Давиденко. У цьому бою він пережив два жахи: безжалісне бомбардування і першу зустріч з фашистськими танками. Рядовий Давиденко здав екзамен на зрілість воїна...

Запам’ятався мені і останній бій по знищенню німців, оточених під Корсунем-Шевченківським. 5 і 6 батареї стали праворуч по шляху, який вів з Лисянки в село Почапинці. Вони готувались до бою з оточеними німцями, які відходили з Журжинець. Через шлях на правому боці росли товсті, вікові груші й осокори.

Під покровом ночі і сильної хуртовини, це було 17 лютого 1944 року, оточені німці пішли по цьому шляху на Лисянку для з’єднання з головними силами. Наша артилерія чекала на танки, але їх у німців не було. По шляху йшли колони німців, потім — артилерія, візки зі зброєю та мінометами, а в кінці колони — візки з пораненими з госпіталів.

Стріляли картеччю, стріляли осколковими снарядами, стріляли з особистої зброї. Багато було вбитих, але німці все лізли і лізли вперед. Створилась загроза [виходу], і це всі розуміли. Адже артилеристи тут воювали без своєї піхоти, закінчувались снаряди, частина німців прорвалась у тил і опинилась у нас за спиною. Частина воїнів нашої 3 батареї повернулась назад і полонила їх. Ось тоді мені і випала нагода побачити бій гармати сержанта Кругляка, який я спостерігав з тилу, а точніше, позаду цього бою.

Що ж вигадав Кругляк? А ось що. На озвірілих німців, безперервно нападаючих на гармати батареї, він подав команду цілитися в стовбури дерев на шляху і стріляти по них осколковими снарядами. Ефект виявися шокуючий. Снаряд розривався під час удару об дерево, і осколки майже повністю винищували німців. Летіли цурки від дерев, падали на шлях убиті осколками німці, валялись розбиті візки, трупи коней — картина була вражаюча, і «намалювали» її в основному наші два сержанти — Василь Петрович Кругляк і Андрій Єрмолайович Харитонов. Один отримав звання Героя Радянського Союзу, а Кругляк, пам’ятається, нічого. У 1956 році мені пощастило побувати в тих місцях. Я уважно обстежив стовбури груш і осокорів. Вони вижили, рани їх зарубцювалися, але в деяких ще були