Башлер Жан - Нарис загальної історії

хитрощі завжди мають негативні, а інколи тяжкі мікро- та макроекономічні наслідки. Загальний висновок полягає в тому, що імперія завжди не така квітуча, як це може бути технічно й економічно можливим: вона утримує населення в субоптимальному стані. Спостерігачі не переставали захоплюватися процвітанням імперій тільки через оптичну ілюзію. Вони затримували погляд на витратах на розкіш і відвертали його від етапів глибокого занепаду, спричиненого розбалансуванням і вивертами. Зазначена субопти-мальність імперій — це наслідок політичного режиму, а не технічного й наукового рівня. Маючи однакові домодерні можливості в цьому плані, ліберальніший, поміркованіший або суто демократичний режим завжди досягав кращих результатів, і свідчення тому — середньовічні міста Італії, Нідерландів, Ганзеї, Сполучених Провінцій та Англії в XVII ст. Але, маючи сучасне оснащення, навіть Російська імперія могла досягати кращих результатів ніж домодерна економіка, хоча чинний у ній режим прирікав її на вічне наздоганяння європейських політій і здійснювання марних спроб зрівнятися з ними.

Варто дослідити субоптимальність імперій на конкретних прикладах. З такого аналізу вийшло б, що Китай мав би отримати пальму першості за найнижчу субоптимальність через надзвичайну легкість апарату влади. Розглянемо лише один приклад: основну частку коштів, що виділялися за династій Мін і Цин для розширення та навіть інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, перехоплювали місцеві достойники та об’єднання землевласників. Диплом за найбільшу субоптимальність мав би бути присуджений Моголам, які розорили Індію, а їхнім шляхом згодом пішли мусульманські імперії, що спромоглися висмоктати Передню Азію ще приблизно з X ст. Римська імперія в ІІІ—V ст. до н.е. потрапила в кліщі через термінові військові витрати та через здирницьку податкову систему. Одним зі згубних наслідків стала втеча римської еліти з міст до своїх сільських володінь. Ця втеча перемістила центр ваги суспільства та імперії, що, імовірно, і стало глибинною причиною падіння Римської імперії.

Розділ V. Суспільства

Потрібно розуміти «суспільство» в сенсі соціального інстинкту, принципів єдності та зв’язності, які утримують разом індивідів, групи, населення, мережі, з яких складається суспільство. Ми назвали «морфологією» різні форми соціалізації і зустріли на нашому шляху декілька їхніх видів: стадо, плем’я, поліс, громада. Ми побачили, що «нормальний» розвиток у масштабі тисячоліть вів людство від стада до племені, згодом до громади, далі до царства чи королівства і нарешті до імперії. Якою є будова імперії? Ось у чому питання, хіба що формулювати його треба в інший спосіб: що таке імперія, коли розглядати її як будову?

Проблема

Оскільки імперія еволюційно заступає царство (за прикметного винятку Римської імперії, яка була створена містом), то, можливо, ми знайдемо підказки, виходячи з тієї гіпотези, що імперія — це суперцарство. Царство своєю чергою це — супергромада, яка спромоглася оволодіти громадами, перетворити їх на адміністративні одиниці та стерти родову сегментацію як принцип соціальної єдності. Це — політія, яка прагне до соціальної однорідності: у ній усюди можна бачити майже однакові основні інгредієнти, що майже однаково комбінуються між собою. Така однорідність є спадщиною від минулого громад, які ділили між собою один і той самий культурний ареал і дотримувалися однакової моделі будови. Політією-царством керує династія, яку легітимізує інспірована релігією ідеологія і яку контролюють незалежні суспільні сили. Її політичний уклад — поміркована ієрократія. Проте поміркованість нестримно схиляється до абсолютизму й досягає його усуненням або принаймні прирученням суспільних сил. Цими силами є роди. На стадії громади всі групи населення, за винятком рабів, розподілені на роди, один з яких постачає вождів. За цією переважно родовою структурою, громада мала б прив’язуватися до племені, якщо б вона не відрізнялася від нього чіткішим визначенням політії. У царстві роди народу або були зруйновні, або ж мають тільки приватне чи локальне значення. Соціальна еліта, навпаки, за загальним правилом, зберігає свою родову організацію, що зменшує її вартість об’єднання і підвищує її здатність контролювати царську (королівську) владу. Але наступність цієї можливості контролю забезпечується тільки там, де роди посідають незалежні від центру позиції щодо влади, авторитету та багатства. Визначені в такий спосіб роди утворюють аристократію. Ієрократія царства може бути поміркованою тривалий час, тільки якщо її підтримує й контролює аристократія. І навпаки, соціальна еліта, єдиним козирем якої є те, що вона поділена на роди, наражається на величезну небезпеку бути розтоптаною під час абсолютизації. Коли почали приходити європейські колонізатори, Африка вже продукувала царства з абсолютною ієрократією — Дагомея[11] та Уганда або ж Нґуні в Наталі з його вождем Шакою[12], яке тоді вже вийшло на останню фазу утворення. У зовсім іншому контексті в тайських краях можна було спостерігати всі стадії — від громади до царства, які зберігалися одночасно в різних зонах регіону, і зробити з цього висновок, що доімперський Китай вочевидь був близький до цієї моделі. Можна стверджувати, що зв’язність і єдність царства базуються на культурній однорідності, на ідеології, на визнанні влади, яка вважається легітимною, на узах солідарності, що з’єднують, з одного боку, верстви соціальної еліти між собою, а з другого — її різні складові з групами народу зв’язками клієнтарності та вірності.

Царство (королівство) є також політією, зв’язність і єдність якої підсилює цей статус. Царство ніколи не буває ізольованим, воно завжди існує на тлі активної трансполітії, де стикається з іншими царствами чи колективними дієвцями ще на стадії племені чи громади. Така трансполітійна діяльність перешкоджає царству стати кінцевою стадією. Кожного підхоплює рух, де одиниці часу вже рахуються не тисячоліттями, а століттями і логічним завершенням якого є імперія. Тим часом трансполітія перетворює політію на колективного дієвця, супроти якого стоять інші колективні дієвці, і це має підсилити чуття ідентичності кожного й почуття однакової долі для кожної спільноти царетворців.

Імперію не можна визначати як суперцарство і виводити з цього ототожнення зв’язність і єдність, аналогічні тим, що наявні в царстві. Як політія, імперія більше