Башлер Жан - Нарис загальної історії

не перебуває в трансполітії — досить активній і загрозливій, щоб прищеплювати потужне почуття спільної долі. Вона є результатом завоювань, які ведуться до межі можливого, і включає строкаті групи населення, кожна з яких має довге минуле, прожите за межами імперії. Племінні елементи непримиримі. Відцентрові сили погано контролюються ненадійними інструментами та завжди недостатніми силами. Політичний режим імперії менш сприятливий для єдності, ніж режим царства. Священний чинник присутній, але сам по собі він байдужий до цієї організації. Навпаки, можна стверджувати, що цей чинник почувається зручніше й у своїй стихії в більш вузьких межах. Найчистіші приклади божественної монархії зустрічаються в племенах і громадах. Чинник сили спирається на стратегію атомізації народу. Завершена атомізація, тобто розщеплення народу на відокремлених один від одного індивідів, об’єднуваних тільки волею влади для виконання колективних робіт (трудовий або концентраційний табір — майже ідеальна модель вдалого розщеплення), було б надто дорогим у здійсненні й у керуванні. Імперія має задовольнятися стихійним розсіянням сільського населення величезною територією та утримувати народ в межах місцевої солідарності. Але вже те, що така місцева солідарність існує і функціонує — це знак того, що вона може обійтися без імперії та розквітати не гірше, ба навіть краще, у більш вузьких границях.

Можливості соціальної солідарності імперії найбільше підриває абсолютизм, і саме він дискваліфікує імперію як будову. Імперський ідеал — апарат влади, заповнений виключно його креатурами, які можна скільки завгодно замінювати. Ідеал, якщо його досягти, перериває всі органічні зв’яз-ки між соціальною елітою та народом. Розрив мусить підсилити місцеву солідарність між елементами народу, позбав-ляючи їх будь-яких імовірних зв’язків поза суто місцевим рівнем. Такий стан має контрастувати з суспільствами, де зв’язки між елітою й народом органічні, а люди існують на місцевому рівні й пов’язані з вищими рівнями інтеграції. Коли такі органічні зв’язки відсутні або ослаблені, інтеграція не може здійснюватися поза межами дуже вузького соціального відтинку. Соціальна дезінтеграція посилюється, і імперія успішно проводить свою панівну стратегію щодо апарату влади, віднімаючи в нього будь-яку можливість для об’єднання. Уявімо імперію, яка ідеально відповідає своїй моделі та своїй політичній логіці. Вона утворювала б політію з мільйонами окремих атомів, об’єднаних у функціональні спільноти, що були б самі теж розпорошені й збиралися б докупи рішеннями ззовні. У такого суспільства єднальне начало було б тільки в силі й у волі того чи тих, хто їм керує. Унаслідок технічних і економічних обмежень історичні імперії дуже далекі від їхнього ідеалу. Але саме до цього ідеалу вони прагнуть під дією власної внутрішньої логіки. Цей ідеал не дає імперії жодного начала соціальної солідарності й прирікає її покладатися тільки на силу, щоб забезпечити соціальну єдність.

Щоб добре зрозуміти дилему, можна протиставити два крайні приклади можливих зв’язків між народом і елітою. В індоєвропейських суспільствах ці зв’язки тісні й спираються на взаємні інтереси. Кожний аристократичний рід має у царині свого впливу цілий народ селян хліборобів і тваринників. Цей народ, за загальним правилом, не має родової структури й складається з сімей і родин невеликої генеалогічної глибини. Між тими й тими існують зв’язки клієнтар-ності та вірності. Якщо народ не володіє своїми господарствами або якщо вони охоплюють небагато земель, то він орендує землі аристократів. Аристократи захищають своїх людей від зовнішньої загрози і роблять це, спираючись на тих, кого захищають. Вони користуються також цією опорою, щоб зберегти або підсилити свої позиції стосовно своїх супер-ників-аристократів, і платять за це привілеями, якими аристократам забезпечує їхнє становище. На війні кожен аристократ очолює своїх людей, споряджених його коштом; він веде їх у бій, керує їхніми спільними походами, дозволяє їм брати трофеї з переможених. Отже, зав’язуються тисячі взаємних уз, які не лише не потребують жодного центрального органу, але й мають ставитися до нього з підозрою.

На протилежному краї подивімося на великі візантійські, османські чи іранські володіння. Це, з одного боку, фіскальні округи, що охоплюють сільськогосподарські угіддя та сільські громади, які їх обробляють. З іншого — платня членам апарату. В економіках із нерозвинутою грошовою системою, а надто там, де вартість угод завжди висока, політична влада вважає зручнішим, замість напряму стягати податки з сільськогосподарських угідь та використовувати їх для оплати своїх чиновників, надавати їм ті землі та керування ними з одержанням платні з того, що ці землі даватимуть. Але ця ж сама проблема постає й перед цими чиновниками, яким зручніше доручити вести справи управителеві та вимагати від нього сплати певної суми. Постійна стратегія імперської влади полягала в тому, щоб такі дарунки сільськогосподарських угідь не мали стійкого статусу для апарату, який, зрозуміла річ, завжди вперто намагався перетворити їх на свою остаточну власність. Цей підхід цілковито руйнує соціальну єдність. Хліборобів довільно передають воєначальникам або чиновникам, яких вони навряд чи й побачать за своє життя та які вбачають у них джерело своїх статків. Між елітою й народом не може бути жодних взаємних послуг, як не може бути між ними солідарності та вірності.

Висновок не викликає сумнівів. Для збереження єдності цілого імперія може запропонувати тільки силу. Але неможливо довго спирати людське суспільство на силу, бо така опора протиприродна. Якщо імперія не бажає розпастися одразу після народження, вона має знайти інші розв’язання. Кожна імперія повинна знайти власний підхід, компонуючи його з тих елементів, які вона розшукає у своїй історії. Немає жодних шансів, що різні імперії можуть знайти однакове розв’язання в одному й тому самому спадкові. Отже, слід проаналізувати рішення, знайдені в певних конкретних випадках. Почнімо з китайського підходу, який цілком може бути найкращим з огляду на досконалість Китайської імперії, яку ми вже розглядали в попередньому аналізі.

Китайський варіант

Історія Китаю не старіша за історію інших культурних ареалів. Усі вони виходять із кінця останнього льодовикового періоду та з початку неолітизації десять тисяч років тому. Але вона має ту особливість, що надає історикові більшу наступність у документах. Письмові пам’ятки охоплюють чотири останні тисячоліття; археологічні дані ведуть принаймні на такий самий період. Ця історія справляє враження великого безперервного процесу, який ішов потужною й спрямованою ходою. Глибинні причини його тепер мають бути очевидними. Історія Китаю утворює єдину глибу, але глиба ця складена з досить м’якої породи, бо зазнала