Леся Українка - Том 2

ж всі зоставайтеся тут у гурті й накажіте Там у господі служницям, щоб бенкет преславний

владнали,

Посади й дрова нехай принесуть і прозорую воду».

Мовив отак, заходились усі: тож прийшла і корова З поля, від човна порядного прудкого прийшло теж Все товариство того Телемахоса з серцем величним. Злотар прийшов, мідний приряд в руках мав,

мистець той свідомий,

Молот, ковадло і зроблені красно обценьки,

Котрими злото оброблював. Отже, прийшла і Атена,

Щоб на подання дивитись. А Нестор, старий отой кінник,

Золота дав, той же роги корови облив ним

Штучно, щоб тішилась, бачивши тую оздобу, богиня.

Вів ту корову за роги Стратіос і божий Ехефрон.

Аретос, воду святу несучи їм в уквітчанім збапі,

Йшов із кімнати, а в другій руці ніс ячмінь для подання В кошику. Ярий в воївлі стояв Тразімедес і келеп Гострий держав у руці, щоб корову ударить.

Персевс начиння тримав, а Нестор, старий отой кінник, Воду святу і ячмінь для подання почав і Атену Довго благав, спочатку і шерсть з голови в пломінь кинув. Потім, як вже помолився й ячмінь для подання

посипав,

То тоді Несторів син Тразімедес, високий душею,

Ставши близенько, ударив, розсік келеп жили на шиї

1 зломив ту коровину ярість, і скрикнули разом Дочки усі, й невістки, і шановна дружина Несторова, Еврідіка, найстарша з Кліменоса дочок.

Шию від землі широкодорожньої вгору задерли

І притримали її, ватаг мужів забив Пейзістратос. Чорная кров потекла тоді з неї й дух тіло покинув. Миттю її розрубали і зараз одрізали стегна Всі, як годиться, і тлустостю їх обгорнули,

Вдвоє зложивши, й на їх свіжини положили.

Пік їх на дровах старий та іскристим випом покропивши, А молоді коло його тримали в руках п’ятизубці,

Потім, як стегна уже попекли й скоштували утрібки, Потім усе те остатнє покраяли і на рожни настромили,

1 попекли, у руках рожни гострії мавши.

Тож Телемахоса красная та Полікаста скупала,

Нестора того Нелеєнка допя молодша,

Як же скупала і маслом мастким намастила,

Красного плаща на його накинула ще ж і хітона,

З купелі вийшов до люду несмертним подобний,

Потім, пішовши до Нестора, сів біля пастиря люду.

Тії ж тоді, що найкращеє м’ясо пекли і здіймали, їли і бенкетували, метушились добрії мужі,

В кубки злотисті вино наливаючи теє.

Потім, коли до пиття й до їди вдовольнили жадобу,

Річ до їх зняв тоді Нестор, той кінник Геренський:

«Діти мої, Телемахосу коней хорошої шерсті

Ви приведіть і впряжіте у повоз, щоб путь ту сповнив

він».

Мовив отак, і послухали ті його, пе сперечались,

Швидко йому запрягли прудких коней у повоз.

Жінка ключарка поклала вина їм і хліба, й наїдків, Котрі владарі їдять, вихованці Діоса.

Тож уступив Телемахос у повоз прекрасний,

Після його Несторснко Пейзістратос, ватаг той муигів,

В ІІОВОЗ вступив і у руки схопив тії віжки,

Бичем погнав, і вони вже побігли по волі Геть по долині й покинули Пілос, високеє місто.

Гпались вони цілий вечір, ярмо те несучи.

Геліос, отже, зайшов, і всі вулиці посутсшлн,

Г> Фери вони прибули та у дім Діоклеса,

Сина того Орсілохоса, котрий Альфейоса сип був.

Ніч там проспали, і він надавав їм гостинців.

Вроджена ранком з пучками рожевими Еос явилась,— Коней вони запрягли і вступили у попоз оздобний. Виїхали із воріт і з гучної повітки.

Бичем погнав, і вони вже побігли поволі.

Як прибули Ж у долину, ЩО родить пшеницю, ТО там ВН{0 Путь укінчили: так бігли ті прудкії коні.

Геліос потім зайшов, і дороги усі потемніли.

ПІСІІЯ IV

У Лакедаймоні

Отже, вони прибули в Лакедаймон, долину скелисту, До Менелаоса дому славутнього потім вони подалися. Його застали,— з родиною всею справляв він весілля Сина й дочки бездоганної в домі своєму,

Котру тоді віддавав за Ахіллевса мужнього сина...

Данте Алігіері

ПЕКЛО

ПІСНЯ V

Здалека почало мені вчуватись Квиління жалібне, страшне ридання

І плач, аж серце почало стискатись.

Стояв я там, де вічнеє смеркання,

Де гомін, мов шум моря у негоду,

Мов вітрів супротивних бушування.

Пекельний вихор не спиняє ходу,

Жене раптово духів далі й далі

І крутить їх, мов каламутну воду.

Отам-то чутно скарги, крики, жалі!

Як тільки стрінуться дві юрби душ прокляті, Клянуть небесну мудрість від печалі.

І я довідався, що тут на муки взяті Всі грішники, що тілом зогрішили,

Убогі розумом, а почуттям багаті.

Немов шпаки, що ціле небо вкрили, Зібравшися в громаду всі, зимою,

Зібрались духи ті — їх вітри

З усіх усюд, з гори, з .низин юрбою,

Нема надії їм, нема спочинку,

Ніколи не розстануться з журбою.

Як часом видно зграю журавлину,

Що лине в небі з жалібним квилінням,

Так бачив я, як душі без упину

Летіли в вихрі з криком-голосінпям. «Учителю,— сказав я,— хто ті люди,

Що в чорнім вихрі мучаться летінням?»

IAda Негрі

* it

*

Я свой летучий стих, блестящий самоцветом, Бросаю в свет сверкающим букетом Из молний II цветов.

Джордж-Гордон Байрон

КАШ

АКТ f СЦЕНА І

Країна поза раєм. Час — схід сонця.

Адам, Єва, Каїн, Авель, Ада і Селла приносять жертву.

А д а м

Боже! Премудрий, вічний, безконечний!

З тьми над безоднею створив ти світло Над водами єдиним словом. Слава!..

Встає нам світло дня, Єгові слава!

Єва

Боже! ти дав імення дневі й одрізнив Бід ночі ранок, доти злиті вкупу;

Од хвилі хвилю одділив; назвав Частину твору свого тверд ю.— Слава!

Авель

Боже! створив ти з елементів різних Повітря, землю, океан, вогонь,

І вкупі з білим днем і темрявою ночі Створінням дав життя, щоб утішались І щоб тебе іі твій світ любили.— Слава!

Ада

Боже одвічний! батьку всього світу!

Ти нам створив пайкращії створінпя,

ІЦоб їх любить над все, опріч над тебе.

Дай силу все любити! — Слава! слава!

Селла

0 боже! ти — любов, творець, благословення,

1 все-таки ти змія допустив,

Щоб він позбавив раю мого батька.

Рятуй нас від лихого.— Слава! слава!

А д а м

Мій перший сину, Каїне, чого мовчиш?

К а ї н

Що ж я скажу?

А д а м Молись.

К а ї н

Хіба ви не молились?

А д а м Молились ми, і щиро.

Каїн

Як же! вголос.

Я чув.

А д а м І бог пас чув, я вірю в те.

А в е л ь

Амінь.

А д а м