Пауло Коельо - Адюльтер

З часом інженери розв’язали проблему, і водограй став непотрібним. Але на плебісциті городяни вирішили зберегти його. Місто мало вже багато водограїв, а цей був розташований посеред озера. Як зробити, щоб він був видимий?

Ось так був збудований мінливий монумент. Були закладені потужні бомби, і сьогодні вдень там б’є могутній фонтан, який викидає п’ятсот літрів води за секунду зі швидкістю близько двохсот кілометрів за годину. Кажуть, — і це вже підтверджено, — що його видно з літака, який летить на висоті десять тисяч метрів. Він не має спеціального імені; його називають просто Водограєм і вважають символом міста, попри всі скульптури чоловіків на конях, героїчних жінок, самотніх дітей.

Одного разу я запитала в Деніси, швейцарської дослідниці, що вона собі уявляє, дивлячись на Водограй.

— Наше тіло майже все складається з води, крізь яку проходять електричні розряди, що надають інформацію. Серед них є ті, що називаються коханням, і вони проникають у весь організм. Кохання змінює все. Я думаю, що символ Женеви є найгарнішим монументом кохання, створеним людиною, бо він ніколи не буває однаковим.

Я дістала мобілку й зателефонувала до кабінету Жакоба. Я, звичайно, могла б зателефонувати на його персональний номер, але не захотіла. Поговорила з його асистентом і попередила, що їду зустрітися з ним.

Асистент мене знає. Він попросив, щоб я почекала на лінії, він мені відповість. Через хвилину він знову озвався й попросив пробачення, але розклад порядку денного перевантажений, я можу приїхати лише на початку наступного року. Я сказала, що ні, мені треба зустрітися з ним негайно; справа термінова.

«Справа термінова» не завжди відчиняє двері, але в цьому випадку мої шанси вельми непогані, подумала я. Цього разу асистент затримався на дві хвилини. Запитав, чи мене влаштує початок наступного тижня. Я сказала, що буду через двадцять хвилин.

Подякувала й від’єдналася.

Жакоб попросив мене негайно вдягтися. Зрештою, його кабінет — це публічне місце, утримуване на державні гроші, і якщо мене викриють, то він може загриміти до в’язниці. Я уважно дивилася на стіни в дерев’яних панелях із гарними фресками на стелі. Лежала собі й далі, цілком гола, на шкіряній канапі, уже досить потертій від часу.

Він ставав дедалі нервовішим. Він був у піджаку й краватці й стривожено поглядав на годинник. Година обіду закінчувалася. Його особистий секретар уже повернувся; він делікатно постукав у двері, почув у відповідь: «У мене нарада», — і більше не наполягав. Відтоді минули вже сорок хвилин, забравши із собою чергу кількох людей, які прийшли до нього на прийом.

Коли я прийшла, він привітав мене трьома поцілунками й формальним жестом показав на крісло перед його столом. Для моєї жіночої інтуїції було неважко зрозуміти, що він неабияк наляканий. Яка причина цієї зустрічі? Хіба я не розумію, що в нього напружений графік, бо незабаром почнеться парламентська сесія і йому треба вирішити кілька нагальних питань? Хіба я не прочитала електронного листа, якого він мені надіслав, повідомивши, що його дружина тепер переконана: між нами щось є. Ми повинні почекати, дозволити подіям охолонути, перш ніж знову почати зустрічатися.

— Звичайно, я все заперечував. Прикинувся, ніби глибоко шокований її підозрами. Сказав, що вона образила мою гідність. Що мені обридла ця недовіра й вона, мовляв, може запитати кожного про мою поведінку. Хіба не сама вона казала, що ревнощі — ознака нижчості? Зробив усе, що міг, а вона мені лише відповіла: «Не прикидайся дурнем. Я не нарікаю ні на що й тільки кажу, що зрозуміла, чому ти став останніми днями таким лагідним і шляхетним. Річ у тому…»

Він не закінчив фрази. Я підвелася й схопила його за комір. Він думав, що я хочу напасти на нього. Але замість цього я вліпила йому довгий поцілунок. Жакоб ніяк не відреагував, бо вирішив, що я прийшла вчинити йому скандал. Але я далі цілувала його в рот, у шию, поки розв’язувала йому краватку.

Він мене відштовхнув. Я врізала йому ляпаса.

— Я лише повинен спочатку замкнути двері. Я теж сумував за тобою.

Він перетнув свій чудово декорований кабінет із меблями в стилі дев’ятнадцятого сторіччя, повернув у дверях ключ, і коли повернувся, я була напівгола, лише в трусах.

Зриваючи із себе одяг, він смоктав мої груди. Я застогнала від насолоди, він затулив мені рот долонею, але я хитала головою й далі тихо стогнала.

Моя репутація також була під загрозою, як легко можна зрозуміти. Але мені було байдуже.

Лише на одну мить ми зупинилися і я щось сказала. Потім стала навколішки й заходилася облизувати його прутень. Він знову схопив мене за голову, диктуючи ритм — швидше, дедалі швидше. Але я не хотіла, щоб він утішався лише моїм ротом. Смикнула його на шкіряну канапу, де вже лежала, розставивши ноги. Він нахилився й став лизати мою пуцьку. Коли на мене накотився перший оргазм, я вкусила себе за руку, щоб не закричати. Хвиля втіхи, здавалося, не закінчиться ніколи, і я все кусала й кусала собі руку.

Тоді я викрикнула його ім’я, сказала, щоб він увійшов у мене й робив зі мною все, що хоче. Він проник у мене, схопив мене за плечі і став трясти, як дикун. Задер мої ноги на рівень плечей, щоб устромити в мене прутня якнайглибше. Він підсилював ритм, але я наказала йому, щоб він не кінчав. Мені треба було його більше, більше й більше.

Він скинув мене на підлогу, поставив раком, як тварину, ударив по сідниці й проник у мене знову, поки моє тіло безконтрольно смикалося в талії. З його приглушеного стогону я зрозуміла, що він от-от закінчить, що він уже не може себе контролювати. Я виштовхала його із себе, повернулася на спину й попросила, щоб він знову запхав у мене прутень, дивлячись мені у вічі й говорячи брудні слова, які ми завжди говорили одне одному, коли кохалися. Я говорила йому найнепристойніші речі з тих, які жінка може говорити чоловікові. Він тихо промовляв моє ім’я, просячи, щоб я казала йому, що кохаю його. Але я говорила йому лише непристойні, брутальні слова, вимагала, щоб він трахав мене, як повію, як жінку розпусну, щоб користувався мною, як рабинею, що не заслуговує на найменшу пошану.

Моє тіло здригалося, смикалося й тремтіло. Втіха накочувалася на мене хвилями. Я спізнала її напад один раз, двічі, поки він контролював себе, щоб подовжити її ще і ще. Наші тіла билися одне об одне, створюючи глухий стукіт,