Пауло Коельо - Адюльтер

говорять про Справедливість, але не згадують про Одкровення, як те, яке я зробила, коли стрибнула в безодню в Інтерлакені, і воно допомогло мені вибратися з чорної ями, яку я сама викопала у своїй душі.

Мені завжди було очевидно, що Справжня Любов може змагатися з будь-якою іншою любов’ю на цьому світі. Коли ми віддаємо все, нам нема чого втрачати. І тоді зникають страх, ревнощі, нудьга й рутина й залишається тільки світло порожнечі, яке нас не лякає, а наближає одне до одного. Світло, яке завжди змінюється, і саме це робить його гарним, сповненим сюрпризів — не завжди тих, на які ми сподіваємося, але тих, із якими нам щастить співжити.

Любити щедро означає жити щедро.

Любити вічно означає жити вічно. Життя Вічне спрямоване на Любов.

Чому ми прагнемо жити вічно? Бо хочемо жити з людиною, яка є з нами поруч. Бо ми не хочемо розлучатися з тим, хто заслуговує на нашу любов і хто вміє любити нас так, як ми того заслуговуємо.

Бо жити — це любити.

Бо навіть любов до тварини, яка заслуговує на те, щоб її любили, може виправдати життя людського створіння. Якщо воно не прив’язане до життя любов’ю, то для нього зникає будь-яка причина жити.

Знайдімо насамперед Любов, а все інше приєднається до неї.

За десять років шлюбу я спізнала майже всі радощі, які може мати жінка, і пережила страждання, на які не заслуговувала. Але навіть так, якщо подивитися на моє минуле, то можна помітити дуже мало хвилин, — переважно дуже коротких, — коли я могла створити вбогу імітацію того, що вважаю Справжньою Любов’ю: коли я бачила, як народжувалися мої діти, коли я відчувала руки свого чоловіка у своїх руках, дивлячись на Альпи або на велетенський Водограй на озері Леман. Але саме такі миті виправдовують моє існування, бо вони дають мені силу рухатися вперед і звеселяють мої дні, хоч би як я намагалася наповнити їх смутком.

Я підходжу до вікна й дивлюся на місто за шибками. Сніг, який обіцяли, так і не випав. Але навіть за таких обставин я думаю, що це один із найромантичніших святвечорів, які я пережила, бо я помирала, а Любов мене воскресила. Любов — єдина річ, яка залишиться, коли сама людська раса зникне з лиця Землі.

Любов. Мої очі наповнюються слізьми радості. Ніхто не здатен примусити себе любити й ніхто не здатен примусити до цього іншу людину. Усе, що можна зробити, — це дивитися на Любов, сповнюватися до неї пристрастю й наслідувати її.

Не існує іншого способу полюбити, і в цьому немає ніякої таємниці. Ми любимо інших, ми любимо самі себе, любимо наших ворогів, і завдяки цьому в нашому житті ніколи нічого не бракуватиме. Іноді варто увімкнути телевізор і дивитися на те, що відбувається у світі, бо якщо в кожній із цих трагедій існуватиме бодай трохи любові, ми прийдемо до спасіння, бо Любов породжує більше Любові.

Той, хто вміє любити, любить Істину, радіє з Істиною, не боїться її, бо рано чи пізно вона спокутує все.

Шукай Істину з чистим смиренним розумом, без упереджень і без нетерпимості — і будеш задоволений тим, що знайдеш.

Можливо, слово щирість не є найкращим, щоб пояснити цю характеристику Любові, але мені не пощастило знайти якесь інше. Я говорю не про ту щирість, яка принижує ближнього. Справжня Любов полягає не в тому, щоб показувати іншим їхню слабкість, а в тому, щоб надавати їм, коли треба, допомогу й радіти, бачачи, як покращуються речі, про які говорили інші.

Я з ніжністю думаю про Жакоба й Маріанну. Може, вони цього й не хотіли, але, по суті, допомогли мені повернутися до свого чоловіка й до своєї родини. Я сподіваюся, вони будуть щасливими в останню ніч року, що минає. І ці події допоможуть їм стати ближчими одне до одного.

То, може, я намагаюся виправдати свій адюльтер? Ні. Я шукала Істину, і я її знайшла. Сподіваюся, так буде з усіма, хто матиме такий досвід, який мала я.

Вони навчаться любити краще.

Такою має бути наша мета у світі — навчитися любити.

Життя пропонує нам тисячі нагод для такої науки. Кожен чоловік і кожна жінка щодня у своєму житті мають добру нагоду віддатися Любові. Життя — не тривалі вакації, а постійна наука.

І найважливіша наука — навчитися любити.

Любити дедалі глибше. Бо зникнуть мови, професії, країни, міцна Конфедерація гельветів, Женева й вулиця, де я живу, стовпи з ліхтарями, дім, у якому я тепер є, меблі у вітальні… і також моє тіло зникне.

Але одна річ завжди залишиться позначена на душі всесвіту — моя любов. Попри помилки, рішення, які примушували інших страждати, ті хвилини, коли я думала, що Любові не існує.

Я підійшла до вікна, покликала дітей і чоловіка. Я сказала їм, що — як велить традиція — ми повинні піднятися на канапу перед розпаленим каміном й опівночі ступити на підлогу, не згинаючи ніг.

— Любове моя, падає сніг!

Я підбігла до вікна вдруге й подивилася на ліхтарі на двох вуличних стовпах. Справді падав сніг! Як я раніше цього не помітила?

— То вийдімо на вулицю? — запропонував один із хлопчиків.

Поки що ні. Спершу ми виберемося на канапу, з’їмо по дванадцять виноградин і збережемо кісточки, щоб нам щастило в наступному році й ми мали успіх у всьому, чого навчилися від предків.

Потім ми вийдемо, щоб відсвяткувати життя. Я переконана, що новий рік буде чудовим.

Женева, 30 листопада 2013 року