Пауло Коельо - Адюльтер

ідучи вулицею, готуючи їжу або гайнуючи дорогоцінні хвилини свого існування, щоб слухати речі, які замість розважати підштовхують мене ще ближче до безодні, у яку я намагаюся не звалитися.

— Оптимізм є заразливим…

Екс-магнат не припиняє розмовляти, упевнений, що він мене переконає, що я опублікую це в газеті й він почне вибиратися зі своєї ями. У такий спосіб найлегше брати інтерв’ю в людей. Досить поставити їм одне запитання, і вони говоритимуть протягом години. На відміну від моїх розмов із кубинцем, цього разу я не приділяю уваги жодному слову опитуваного. Магнітофон увімкнений, і потім я скорочу цей монолог до шестисот слів чи приблизно стількох, тобто приблизно до чотирьох хвилин розмови.

Оптимізм — річ заразлива, стверджує він.

Якби було так, то досить було б підійти до коханого з широкою усмішкою, сповненою планів та ідей, і знати, як йому все це передати. Такий спосіб годиться? Ні. Заразливим є також страх, постійний страх ніколи не зустріти того, хто супроводжуватиме нас до кінця днів. І в ім’я цього страху ми спроможні зробити все, що завгодно, прийняти хибну особу й ’Переконати себе, що вона та єдина, яку Бог поставив на нашій дорозі. За короткий час пошук безпеки перетворюється на щире кохання, речі стають менш гіркими й важкими, а свої почуття ми складаємо в ящик, щоб запхати їх углиб шахти в нашій голові, де вони залишаться захованими й невидимими назавжди.

— Деякі люди кажуть, що я один із чоловіків, найтісніше пов’язаних зі своєю країною. Я знаю інших підприємців, політиків, промисловців. Зміни на моїх підприємствах триватимуть короткий час. Незабаром ви станете свідком мого повернення.

Я теж особа, пов’язана з багатьма, знайома з тими самими людьми, з якими знайомий він. Але я не хочу готувати своє повернення. Хочу тільки цивілізовано розлучитися з одним із цих людей.

Бо речі, які не закінчуються в очевидний спосіб, завжди залишають двері відчиненими, залишають недосліджену можливість, залишають шанс, що все може стати таким, як і було. Ні, я до цього не звикла, хоч і знаю багато людей, які обожнюють таку ситуацію.

Що я, зрештою, роблю? Порівнюю економіку з коханням? Намагаюся встановити стосунки між світом фінансів і світом почуттів?

Минув тиждень, відколи я не мала новин від Жакоба. Минув тиждень і відтоді, як мої взаємини з чоловіком стали нормальними після ночі, яку ми просиділи перед каміном. Чи вдасться нам двом відбудувати наш шлюб?

До весни цього року я була нормальною людиною. Одного дня відкрила: усе, що я маю, може зникнути будь-якої години, і замість відреагувати на це як розумна особа я вдарилася в паніку. Це привело мене до інерції. До апатії. До неспроможності діяти й змінюватися. І після багатьох безсонних ночей, багатьох днів, коли я не бачила в житті жодної радості, я зробила саме те, чого найбільше боялася: перейшла на протилежний бік життя, знехтувавши небезпеку. Я знаю, що не одна, що люди мають таку тенденцію до саморуйнування. Унаслідок випадковості чи тому, що життя хотіло випробувати мене, я знайшла чоловіка, який схопив мене за волосся, — як у прямому сенсі, так й у фігуральному, — струснув мене, обтрусив від пилюки, яка вже вкривала мене, і дозволив знову вдихнути повітря.

Усе було абсолютно фальшивим. Різновид щастя, яке переживають люди, залежні від хімічних препаратів, коли наковтаються наркотиків. Рано чи пізно ефект минає, і розпач лиш посилюється.

Екс-магнат заговорив про гроші. Я нічого в нього про це не запитувала, але він сам порушив цю тему. Він має величезну потребу сказати, що не бідний, що може жити своїм життям протягом багатьох десятків років.

Я більше тут не витримую. Подякувала співрозмовникові, вимкнула магнітофон і пішла взяти свою куртку.

— Ви вільні сьогодні ввечері? Ми можемо взяти чогось випити й закінчити цю розмову, — запропонував він.

Зі мною не вперше таке відбувається. Насправді це майже правило в моєму житті. Я розумна й інтелігентна — лише пані Кеніг цього не визнає — і вже не раз використовувала свої чари для того, щоб певні люди заговорили зі мною про те, про що з журналістами зазвичай не говорять, бо не хочуть, щоб ці відомості були опубліковані. Але чоловіки… ох, чоловіки! Вони роблять усе можливе й неможливе, аби приховати свою вразливість, і будь-яка вісімнадцятирічна дівчина може маніпулювати ними без особливих зусиль.

Я подякувала за запрошення й сказала, що вже маю домовленість на сьогоднішній вечір. Мала спокусу запитати, як його остання коханка відреагувала на хвилю негативних відомостей про нього й про крах його імперії. Проте це можна було уявити й такий матеріал не цікавив газету.

Я перейшла через вулицю й пішла до Англійського саду, де уявляла себе кілька хвилин тому. Я дійшла до кафе-морозива на розі вулиці 31 Грудня. Мені подобається назва цієї вулиці, бо вона завжди нагадує мені, що рано чи пізно черговий рік закінчиться і я зможу дати великі обіцянки на наступний.

Я взяла морозиво з фісташками й шоколадом. Підійшла до каси, заплатила за морозиво, дивлячись на символ Женеви — водограй, який б’є струменем води в небо, створюючи завісу дрібних крапель перед моїм обличчям. Туристи підходять і роблять фотографії, які погано освітлені. Чи не краще купити поштову листівку?

Я відвідала багато пам’ятників у світі. Пам’ятники величних чоловіків, чиї імена давно забуто, але які вічно сидять верхи на своїх гарних конях. Жінок, що підіймають корони або мечі в небо, символізуючи перемоги, про які вже й не розповідається в шкільних підручниках. Самотні діти без імені, вирізьблені в камені, які втратили свою невинність, поки мусили позувати якомусь скульптору, чиє ім’я історія також давно забула.

Здебільшого, за рідкісними винятками, статуї позначають не місто, а цілком несподівані речі. Коли Ейфель спорудив сталеву вежу для виставки, він навіть не мріяв про те, що його витвір стане символом Парижа, незважаючи на Лувр, Тріумфальну арку, величні сади. Висока дама репрезентує Нью-Йорк. Міст, яким нечасто ходять, є символом Сан-Франциско. Інший міст, який перетинає Тежу, зображений на поштових листівках Лісабона. Барселона має недобудований собор, який вважають її найвизначнішою пам’яткою.

І те саме з Женевою. Саме в цьому місці озеро Леман зустрічається з річкою Роною, утворюючи могутній потік. Щоб використати гідравлічну силу (ми вміємо використовувати речі) була споруджена гідроелектрична станція, та коли робітники поверталися додому й перекрили клапани, тиск води виявився надто потужним, і турбіни перестали обертатися. Аж поки одному інженерові спало на думку збудувати водограй, який узяв на себе зайвий натиск