Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка, що треба! Це вам не річка!

– Добридень, – озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.

– Та чого ви такі набурмосені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру – ось вам од мене подарунок, – він витяг з кишені штанів жовтий прозорий камінець. – Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.

– Ух ти, це що?

– Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.

– Ви знаєте, що таке бурштин? – вів далі Василь. – Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка – велика цінність.

– Ти що, її тут знайшов? – не повірив я.

– А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.

– У цьому озері? – і собі здивувався Митько. – Отут?

– А що ви думаєте? Тут і не таке зустрінеш… – Василь кинув на нас загадковий погляд і замовк.

– Що? – спитали ми в один голос.

– Та навіть і не знаю, чи казати вам… – Він знову помовчав. – Ну гаразд. Ви, бачу, люди мислячі й серйозні.

Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?

– Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здається, як і я, полюбили це місце.

І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною…

«І звідки йому відомо?» – подумав я.

– Ви вмієте зберігати таємниці? – він суворо звів брови.

– Могила, – мерщій відгукнувся Митько.

– Щоб я маму й тата не бачив, – пробелькотів і я десь почуту клятву.

– Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

– Незвичайне? – пошепки повторили ми.

– Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?

– Помітили, – ствердив я.

– Так далеко ж, – озвавсь Митько. – Не кожному й охота телющитись.

– Мо’, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.

– Бояться?!

– Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.

– Але чому ж, чому?

– А тому, що в озері… – він стишив голос, – хтось живе.

Ми здригнулись.

– Авжеж, – вів Василь далі. – По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-ох», аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують – телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.

– Та що ти!

– Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

– Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.

Заніміло спозирали ми цю картину.

– От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?

– Та щось таке чули…

– Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.

– Що ти на це скажеш? – запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.

– Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…

– Може, й бреше, – погодивсь Митько. – І звідки тільки тут цей бурштин? – підкинув угору і зловив жовтий камінець. – Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс?

– Лох-Несс.

– Треба буде розпитати в когось із старших.

– Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.

– Здається, так.

З озера повіяло прохолодою…

* * *

В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.

Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.

Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую – її оддирають від мого вуха.

Наді мною схилився Митько.

– Сергію, а якщо нам…

Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.

– Що нам?

– Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…

– Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!

– А якщо відпустить?

– Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?

– Там. Адже Василь казав, що в о н о тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.

– Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!

– Та не замерзнемо. Не бійся.

– Я і не боюсь. А от бабуся…

– Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

І він вибіг із хати.

Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.

– Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.

Розділ V

Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.

– А якщо то й справді якийсь звір? – обернувсь до мене Митько. – От було б здорово! І ми першими його побачимо.

– Ну, побачимо, а далі? – я був настроєний скептично.

– Сфотографуємо!

– А далі?

– У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.

– І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.

– Чому це?

– Усі ж повмирають.

– Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, – мріяв він.

– І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане