Сергій Вікторович Жадан - ДНК

Саме по собі клітинне нарощення стінок судини не є чимось важким, єдина складність полягала в тому, що операція могла затягнутися — я вирішив «закрити» всі три аневризми за раз. Христина лежала на спині, притомна, їй навіть не кололи знеболювального. Об 11:10 я впорснув у вену першу порцію наноагентів, налаштовуючи, прогнав їх через серце, після чого провів до мозку. Поки зграйка мікроскопічних машин, керуючись командами з комп’ютера, забудовувала аневризму ендотелієм, я розпитував дівча про навчання, про подруг, про улюблені книги. Через півтори години нанороботи закінчили «цементування» стінки найбільшої аневризми. Я вивів їх із організму і впустив нову партію, а тоді одна з двох менших аневризм розірвалася. Чому? Не знаю. Напевно, Янгол мав рацію: лайно трапляється. Обличчя Христі засмикалося, вона спершу замовкла, а потім тихо проказала: «Болить». Холонучи від жаху, я спитав: «Що болить?» — хоча й так знав відповідь. За мить дівчинка верещала від болю.

Розрив аневризми під час нарощення стінки — найгірше, що може статися в сучасній нейрохірургії. Спішно викликаний до операційної анестезіолог увів наркоз, ми перевели дівчинку у вертикальне положення — щоби хоч трохи зменшити відтік крові з розірваної артерії, — і закріпили її голову в затискачах. Мені знадобилося сім хвилин, щоби збрити частину волосся й електропилкою прорізати отвір у черепі. Асистент відразу почав відсмоктувати кров, але це мало допомагало: я був буквально по лікті в крові, кров заливала операційне крісло, стікала на підлогу, та найгірше — через кров я не міг дістатися до пошкодженої артерії, боявся зачепити нерв або яку-небудь іншу судину. О 13:35, так і не зупинивши кровотечу, я ухвалив рішення про введення пацієнтки в стан контрольованої клінічної смерті. Усі, хто був в операційній, швидко переодяглися в термокостюми, приміщення наповнили крижаним повітрям, і за чверть години тіло Христини охолодили до 25 °C. О 14:17 серце дівчинки зупинилося. Тлумлячи паніку, я залатав ушкоджену артерію, витяг інструменти з мозку, після чого анестезіолог почав виводити Христину зі стану контрольованої клінічної смерті. Серцева активність відновилася майже відразу, тиск стабільно зростав — кров пішла до півкуль, а потім я побачив, як на виведеному на плаский екран понад операційним кріслом зображенні мозку з’являється все більше моторошно-сірих ділянок. Щось велике, холодне й чорне зрушилося в моїх грудях і посунуло вниз, зминаючи шлунок і нутрощі. Пізно. Було вже пізно. Мозок десятирічної Христини Радченко помер. Не знаю, скільки часу я простояв посеред залитої кров’ю операційної, дивлячись на результат своїх дій — бліде, наче гусінь, знекровлене тільце, у якому вперто штовхалося крихітне серце, єдине, що залишалося умовно живим.

О 17:40 я наказав відключити апарат штучного дихання.

* * *

Дорогою від метро до свого кондомініуму я міркував про те, що крововиливи в мозок стали чимось на кшталт особистого прокляття. Вам, мабуть, дивно чути таку нісенітницю, та ще й від нейрохірурга, що мав би стикатися з субарахноїдальними кровотечами кожного другого дня. Але зрозумійте: я почав самостійно оперувати трохи більше року тому, та головне — обоє моїх батьків померли від інсульту.

Мій батько, Василь Борисович Чумак, за освітою — біолог, усе життя пропрацював лаборантом в Інституті молекулярної біології і генетики при НАНУ. Лаборантом він був, треба сказати, нікудишнім, та все ж кращим, ніж батьком. Люди, яких я відношу до знайомих середнього рівня затребуваності, досі вважають, що я пішов учитися на лікаря саме через нього. До певної міри так і є, от тільки батько не надихав мене й не прищеплював з дитинства любов до фундаментальної науки. Василь Чумак узагалі не обтяжував себе турботами про виховання сина. Я народився в серпні 2019-го й уперше замислився про те, що хочу стати лікарем, приблизно через місяць після того, як мені виповнилося чотирнадцять: того дня на моїх очах помирала мама, а батько з усіма своїми знаннями про біологію — себто про життя — просто стояв і перелякано витріщався на неї.

На час смерті моїй мамі, Лілії Чумак-Ордаш, виповнилось повних сорок років. За будь-якими мірками ранувато для геморагічного інсульту, проте мама, як і її батько, мій дід — Максим Ордаш, — з ранніх років страждала на гіпертонію. Дід казав, що це через його батька, тобто мого прадіда — Геннадія Попеля, — якого він не пам’ятав, бо прабабця Надя розлучилася й вийшла заміж за іншого ще до того, як дід Максим навчився говорити реченнями, що налічували більше трьох слів. Дідусь часто переповідав почуту на початку 1990-х історію, яка з часом стала чимось на кшталт родинної легенди, про те, як далекого 1972-го прабабця Надя з її першим чоловіком — «отим безтолковим Попелем» — опинилися за лічені кілометри від епіцентру промислового ядерного вибуху, яким Совєти намагались загасити пожежу на газовому родовищі неподалік Хрестища на заході Харківської області. Я після того навіть ґуґлив: і пожежа, і вибух не були вигадкою. Газовий факел палав два роки до підриву ядерного заряду й ще впродовж місяців після нього, інакше кажучи, єдиними наслідками вибуху стали вибиті вікна й потріскані стіни в довколишніх селах, а також кількасот опромінених людей, серед яких — мій прадід Гена з тоді ще кількамісячним дідусем Максимом на руках.

Того дня, коли в мами стався інсульт, був вихідний, батьки сиділи вдома. Пригадую, як приблизно за годину після того, як спала пообідня спека, я взувався, збираючись на тренування з боротьби, а мама розчісувала волосся й чекала, щоб зачинити за мною двері. Я потягнувся рукою за наплічником, коли по моїх вухах ляснув непристойно гучний зойк; я підняв голову й побачив, як мама безшумно опускається на підлогу. Вся її ліва сторона застигла, права ж навпаки — смикалася. Вона піднесла праву долоню до перекошеного лиця — пальці нещадно дряпали шкіру над вухом і скронею — і, викривляючи губи, зашипіла: «Пече… пече…» Невдовзі слова поступились огидному нечленороздільному булькотінню. Я заплакав і, схилившись, побачив жах у її очах. Мама вже не могла виразно говорити, але поки що не втратила здатність усвідомлювати. Коли прибіг батько, вона обмочилась і знепритомніла.

Це тепер я розумію, що в тому стані як-небудь допомогти їй ми вже не могли. Ніхто не міг. Але тоді я просто не міг збагнути, чому батько, чекаючи поки приїде швидка, стовбичить на місці й нічого не робить. Маму навіть не забирали в лікарню. Лікар, що її оглянув, діагностував незворотній набряк мозку, після чого вколов знеболювальне й поїхав.