Сергій Вікторович Жадан - ДНК

Макс Кідрук

Історія сьома. Захар та Андрій. 2019—2056

Я вивалився із клініки в пересичену вуглекислотою атмосферу о пів на сьому вечора. До зустрічі зі Шпротом і Бонкою залишалася година — тобто я вже не встигав, — та попри це, прямуючи до метро, вирішив спершу заїхати додому. Після того, що сталося в операційній, страшенно хотілося прийняти душ. Я розумів, що ні мочалка, ні струмені гарячої води не допоможуть видерти з себе спогади, але сподівався хоча б трохи притлумити відразу до себе.

Волога душила. Важкі сірі хмари притискалися до землі, а липке повітря бралося до шкіри. На мені була нейлонова вітрівка, я застібнув блискавку до шиї, та однаково не міг перестати тремтіти — м’язи раз у раз подриґували, немов від ударів струмом. Я трусився, відтоді як вийшов з операційної. У холі на першому поверсі столичного Центру нейрохірургії, перед височенними розсувними дверима з тонованого скла, мене перестрів головлікар — Тірон Харват, 67 років, доктор медичних наук — і спробував заспокоїти. Позаочі його називали Янголом. Хтось говорив, що це через ясно-сині, немов квітки льону, очі та тендітне, наче павутина, волосся, але старожили стверджували, що Харвата так нарекли пацієнти. Він був «старої школи» й не раз, коли рої агентів у тілі чи контролююча програма давали збій, успішно закінчував операцію руками. «Це перша?» — Янгол стиснув долонею моє плече. Він мав на увазі «смерть на столі» — так ми це називали поміж собою. Я кивнув і подумав, що за той час, поки перевдягався, про смерть Христини, напевно, довідалася вся лікарня. «Постарайся забути, — порадив він. — Знаю, важко, але життя триває, не картай себе й не зациклюйся. Ти зробив, що міг, а те, що не вийшло… ну, лайно трапляється. Постарайся викинути це з голови». Я пильно подивився на нього й запитав: «Скільки було у вас?» Його очі враз затягнуло поволокою. Я бачив, як зіниці повільно розширилися, а погляд розмазався, став несфокусованим, і тепер Харват дивився кудись повз мене, мене вже наче й не було. Від роздратування я прикусив щоку. Ви розумієте? Ті його слова не просто нічого не означали, вони були фальшивкою, обгортками, що маскували порожнечу! «Четверо…» — зрештою сказав він. Я вдруге кивнув і, присягаюся, доклав усіх зусиль, щоби стриматися, — розумів, що питати таке підло, тим більше таким тоном, — але не зміг: роз’їдені жовчю слова самі полізли з перекривленого болем рота. Тож я поцікавився, як давно він викинув із голови своїх — тих чотирьох, які спливали кров’ю на його очах. Харват повільно повів головою з боку в бік і, так само дивлячись крізь мене, витиснув: «Я, Захаре, пам’ятаю кожного. Моя матір померла тридцять років тому, і я часом ловлю себе на думці, що не можу пригадати її, а цих… я пам’ятаю кожну ямочку на їхніх лицях». Мені було начхати, чи зауважив він злорадство в моїх очах. Легше не стало, певна річ, ні, радше навпаки — я спочатку злякався. Я виходив з операційної з таким відчуттям, наче на спину, загнавши глибоко під шкіру зашкарублі кігті, заскочила велетенська мавпа, тож мені стало зле від думки, що я, як і Харват, носитиму цю мавпу впродовж десятиліть. Але вже за мить — і тоді мені анітрохи не було через це соромно — груди заповнило відчуття хворобливого тріумфу, спричинене усвідомленням того, що у високого, майже під два метри чоловіка, що стояв переді мною, таких мавп на спині аж чотири.

Що найгірше — тобто що було найгіршим для мене — операцію можна було не робити. Теоретично. Десятирічну Христину Радченко направили до мене позавчора. Її батько — Віктор Радченко — був головою ради директорів «West Agro Group Inc.», заснованого 2032-го торгового холдингу, який на початок 2056-го став найбільшим експортером зерна та води з України. Не подумайте, начебто я заспокоюю чи виправдовую себе, але, якби не статки сім’ї, дівча, напевно, і досі залишалося б живим. Річ у тому, що після революції в діагностуванні внутрішніх хвороб, коли експрес-аналізатори крові почали вбудовувати в зубні щітки, а клітинні фільтри-аналізатори для зливів з душу чи раковин стали коштувати дешевше пачки презервативів, люди отримали можливість виявляти величезну кількість хвороб — майже всі пухлини, кардіосклероз, міокардит, ішемічну хворобу серця, діабет, будь-які інфекційні захворювання — у зародку. Чистиш зуби, а тут — біп! — спалахує індикатор на краєчку щітки. Отже, аналізатор виявив підозрілі антитіла, і треба йти до лікаря. Відповідно, спростилося й лікування. Хірурги у звичному розумінні зникли, їхнє місце посіли терапевти. На жаль, ця революція не торкнулася неврологічних захворювань — усього, що стосується нервової системи та головного мозку. Для виявлення епілепсії, пухлини мозку чи, скажімо, загрози інсульту недостатньо взяти на аналіз кров — потрібно робити ЕЕГ і МРТ. Перший функціональний магнітний томограф домашнього вжитку з’явився на ринку десять років тому, але навіть тепер, 2056-го, він коштував як електрокар, вимагав спеціаліста з установки й постійного обслуговування, через що дозволити його собі могли лише заможні сім’ї. Як, наприклад, родина Радченків. Коротше, два дні тому, ранком 13 вересня 2056-го, коли маленька Христя сушила голову перед тим, як піти до школи, томограф у її ванній пропищав і злобно заблимав червоним. Батьки, не зволікаючи, повезли дочку до невролога, а той направив її до Центру нейрохірургії. Я збагнув, у чому проблема, лиш раз поглянувши на 3D-скан її мозку: три аневризми — одна велика, дві трохи менших — відповідно, на передній сполучній артерії, внутрішній сонній артерії та задній церебральній артерії. Аневризма — це схоже на кульку здуття на стінці судини, спричинене її стоншенням. Зазвичай аневризми виникають у людей літнього віку, але зрідка трапляються вроджені — як у Христини. Вони небезпечні, адже будь-якої миті можуть лопнути, і це призведе до крововиливу в мозок, а далі… ну, самі розумієте. Система порахувала ймовірність виникнення загрозливих ускладнень під час операції — 2,11 %. А тоді видала значення ймовірності розриву хоча б однієї з аневризм у найближчі десять років — 1,68 %. Я спершу подумав, що це якась помилка, але, наказавши програмі екстраполювати результати обстеження — тобто сформувати передбачення на основі наявних даних, — виявив, що з віком загроза смерті стрімко зростає. Через тридцять років вона складатиме аж 36 %. Я вирішив не відкладати операцію.

До кінця 20-х аневризми лікували ендоваскулярним методом: через розріз на стегні в тіло вводили електроди, судинами проштовхували їх до мозку, де розгортали протез, що перекривав стоншену ділянку. На початку 30-х, за десять