Сергій Вікторович Жадан - ДНК

Шансів не було. Наступного ранку, не приходячи до тями, мама померла, а я пообіцяв собі, що стану лікарем, який запобігає інсультам. Я вірив, що це з біса круто: мати можливість ухвалювати рішення й відповідати за них.

Як помер батько? Це неприємна історія. Тобто я не хочу сказати, начебто смерть рідного батька може бути приємною, просто мій відійшов так, що соромно розповідати. Василь Чумак мав звичку подовгу зачинятися в туалеті з газетою чи журналом. 2 березня 2047-го — я саме закінчував інтернатуру в Центрі неврології — батько звично засів у вбиральні, прихопивши з собою новий номер «Країни». Десь через півгодини припекло мені. Наразившись на замкнуті зсередини двері, я взявся стукати, кілька разів смикнув ручку, навіть спробував кричати, але марно. Зрештою виламав двері. Батько зі спущеними штанами сидів на унітазі, розклавши на колінах розгорнутий журнал. Утім, він не читав, не дивився на мене і, зрозуміло, не срав, бо був мертвий. Причина смерті та ж, що й у мами: обширний геморагічний інсульт.

Заскочивши до квартири на сімнадцятому поверсі, я прийняв душ і відчув себе трохи краще. У вхідних побачив три повідомлення — два від Шпрота і одне Бонки, проте відповідати не став. Похапцем натягнув на себе чистий одяг і вислизнув із квартири.

Виходячи з під’їзду, на мить затримався. В очі кинулось електронне оголошення ліворуч від входу, яке чомусь не помітив дорогою від метро. Центральна виборча комісія України нагадувала колишнім жителям Донецької та Луганської областей про Референдум із визначення статусу територій, що були окуповані Росією, і який мав відбутися за два тижні. Жирним шрифтом була виділена нотатка про те, що в голосуванні мають право брати участь не лише мешканці Донбасу, але й особи 2014–2020 рр. народження, хоча б один із батьків яких проживав у Донецькій чи Луганській області на момент початку російської агресії, але які були народжені за межами окупованих територій.

Накопичений за день жар хвилями підіймався від землі, наче вона випаровувалася. Я востаннє зиркнув на оголошення, розвернувся й поспішив до підземки.

* * *

Певна річ, я міг би не йти, але Шпрот і Бонка були моїми єдиним друзями. Відтоді як мене покинула дружина, наші щоп’ятничні посиденьки в пабі на Пушкінській залишались єдиною моєю розвагою, тож навіть після жахливого дня на роботі я вирішив не пропускати зустріч. Доїхав до Хрещатика — ця частина міста була найбільш загазованою, кілька чоловік на виході зі станції стояли біля кисневих автоматів, насичуючи легені перед тим, як вийти на вулицю, підтюпцем спустився Прорізною й заскочив до бару.

— Чого так пізно? — Шпрот, зустрічаючи мене, підвівся. Насправді Шпрота звали Костею — Костею Лотоцьким, а прізвисько причепилося до нього ще в школі через худорлявість, високий зріст і рудий, аж ядучий колір волосся.

— Та, не питай… — відмахнувся. Не хотів розказувати про те, що сталося у клініці.

— Падай, — Бонка підсунув мені крісло.

Бонка був Бонкою від народження, тобто, його так і звали — Артем Бонка. На два роки молодший за мене, невисокий, чорнявий, з вічно задертими догори кутиками губ. В обох — і в Кості, і в Артема — очі виблискували від уже випитого пива.

— Ти чув? — спитав Шпрот після того, як я опустився на олдскульний дерев’яний стільчик.

— Почекай, — перебив Бонка. Він щось відчув — насторожився, обстеживши моє лице. За мить нахилився, турботливо зазирнув у вічі: — У тебе все гаразд?

Я знову махнув рукою:

— Норма. Усе окей, — потому повернувся до Шпрота: — Що я мав чути?

Той був надто збуджений, аби зауважити траурний вираз на моєму обличчі:

— Марсіани задушили півсотні наших!

Я роззявив рота.

Перше постійне поселення з’явилося на Марсі 2026-го, коли мені було сім, і нараховувало аж три жителі. 2037-го кількість колоністів зросла до ста двадцяти, тоді ж на Червоній планеті народилася перша дитина. Хлопчик. Еландон Шеард. 2038-го неподалік кратера Еберсвальде колоністи заклали ще одну станцію, яка за десять років перетворилася на повноцінне — за марсіанськими, звісно, мірками — місто. А на початку 2050-х населення Марса нараховувало вже дві з половиною тисячі осіб, приблизно дев’ятсот п’ятдесят із яких не прилітали із Землі. Народжені на Марсі. Саме таких тут, на Землі, років п’ять тому почали називати «марсіанами».

Тож я розкрив рота, щоб попросити Шпрота не називати їх «марсіанами» — мені страшенно не подобався цей поділ на «наших» та «ненаших» (мушу, щоправда, зазначити, що завдяки нижчій гравітації діти, котрі народжувалися на Марсі, усе ж відрізнялися від дітей на Землі — були вищими, мали більш крихкі кістки і з якихось, поки що не до кінця зрозумілих причин більші голови, та попри все вони лишалися людьми, вони не були ні іншою расою, ні тим більше новим видом Homo), проте прохання зав’язнуло в зубах. До мене поволі дійшло, що саме проказав Костя.

— Що зробили?

— Ти ж пам’ятаєш, що Еландона обрали Канцлером…

Я кивнув. Задовго до старту першого пілотованого корабля, що рушив до Червоної планети, компанії, які фінансували колонізацію, розпочали дискусію про те, яким має бути Марс. Кому він належатиме? Хто встановлюватиме закони, які діятимуть на планеті? Яким буде політичний устрій, коли колонія розростеться? У результаті півторарічних обговорень було сформовано Раду дев’ятнадцяти, куди ввійшли представники п’ятнадцяти найбільших компаній, що живили проект, а також четверо експертів від НАСА. 2022-го Рада прийняла Марсіанську Конституцію. Відповідно до неї Марс ніколи не належатиме жодній земній нації, планета апріорі стає власністю тих, хто на ній поселяється, закони визначаються Радою дев’ятнадцяти з обов’язковим погодженням із Губернатором, якого поміж себе обиратимуть колоністи. Але це тільки на папері виглядало просто. Компанії, які вкладали мільярди в розроблення кораблів і підготовку екіпажів, мусили повертати вкладене, тож перші двадцять років усі аспекти, що стосувалися функціонування та забезпечення колоній, жорстко контролювались із Землі. Проблеми почалися, коли «марсіанам» — значній їх частині — перевалило за чотирнадцять. Худорляві високолобі дітлахи почали вимагати змін. Вони бачили землян, які прилітали на 5–6 років працювати за контрактом і до самого відльоту безперервно торочили про дім, торочили про життя без обмежень, прогулянки під відкритим небом і нескінченні розваги — алкоголь, секс, наркотики — на далекій Землі. «Марсіани» раптом перехотіли до кінця своїх днів длубатися в шахтах, займатися наукою і щодня боротися за виживання на малопридатній для життя планеті. Вони захотіли свободи. І рівності. Рада довго вагалася, розуміючи, що юридичне визнання чи виокремлення «марсіан» може спровокувати розкол серед поселенців і поставити під загрозу саме існування марсіанських