SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Він зробив глибокий вдих, немов вбираючи в себе саму суть цього місця, його енергію, його таємницю. 

— Пам'ятаєш, що сказала та дівчина в місті? — запитав він, дивлячись їй у вічі. — Про «чисте серце» та «велику жертву»? Я думаю… це не просто слова. Ця Вежа… вона не просто механізм. Вона… вона вимагатиме від нас усього, що ми маємо. І, можливо, навіть більше. 

— Я пам'ятаю, — кивнула Ліра. — І я… я готова. Заради цього… заради того, щоб знову побачити зірки… щоб цей світ… знайшов хоч якусь надію… я готова до всього. 

— І я… я теж, — сказав Сарн, і в його голосі пролунала така непохитна рішучість, що в Ліри по спині пробігли мурашки. Він говорив не тільки про зірки. Він говорив про свій власний шлях, про свій пошук себе, про свою відчайдушну надію на зцілення. І тепер їхні цілі, їхні надії злилися воєдино. 

Вони почали спуск у Долину Співаючих Кристалів. Шлях був крутим і звивистим, стежка ледь вгадувалася серед нагромаджень каміння та гострих, як бритва, кристалічних уламків. Пісня кристалів ставала все гучнішою, все виразнішою, вона огортала їх, вібрувала в кожній клітині тіла. Іноді Лірі здавалося, що ці звуки несуть у собі якісь послання, якісь попередження чи, навпаки, підбадьорення. Гул Вежі теж посилювався, він був низьким, могутнім, майже відчутним, і від нього виходила дивна, притягальна сила. 

У міру того, як вони спускалися, туманний серпанок, що огортав долину, почав розсіюватися, відкриваючи їм усе нові й нові деталі цього неймовірного місця. Кристали були всюди — вони росли із землі, зі скель, перепліталися один з одним, створюючи химерні арки, гроти, колони. Їхнє світло — холодне, блакитне, смарагдове, аметистове — заливало долину неземним сяйвом. Повітря було чистим, майже стерильним, без найменшого запаху попелу. Здавалося, це місце було недоторканим тією катастрофою, що знищила решту світу. 

Але що ближче вони підходили до основи Вежі, то сильнішим ставало відчуття… чогось іще. Якоїсь невидимої присутності. Якоїсь… перевірки. Ліра відчувала, як її серце починає битися частіше, але це був уже не страх перед невідомістю, а радше… хвилювання перед чимось дуже важливим, майже священним. 

Вони вийшли на широке плато з чорного, відполірованого каменю, що простягалося перед самою Вежею. Тут гул був таким сильним, що, здавалося, сама земля тремтить під ногами. А Вежа… вона височіла над ними, як гігантський, осяйний маяк, її спіралі повільно оберталися, випромінюючи потужні потоки енергії. 

Біля самої основи Вежі, там, де мали б бути двері чи якийсь вхід, не було нічого, крім гладкої, переливчастої поверхні однієї зі спіралей. Ні проходу, ні щілини, ні навіть натяку на те, як потрапити всередину. 

— Як… як же нам увійти? — розгублено запитала Ліра, оглядаючи цю неймовірну споруду. 

Сарн підійшов ближче до стіни Вежі, його рука сама собою потягнулася до неї, але він зупинив її за кілька сантиметрів від осяйної поверхні. 

— Я не знаю, — відповів він, його голос був сповнений трепету. — Але я… я відчуваю її. Вона… жива, Ліро. І вона… вона дивиться на нас. Вона… чогось чекає. 

І немов у відповідь на його слова, гул Вежі різко посилився, перетворюючись на могутню, всепроникну вібрацію, яка, здавалося, проходила крізь кожну клітинку їхніх тіл. Світло, що виходило від спіралей, стало майже нестерпно яскравим, сліпучим. Ліра інстинктивно заплющила очі, прикриваючи їх долонею, відчуваючи, як її захоплює якийсь немислимий вихор енергії. Коли вона наважилася знову розплющити очі, світ довкола неї змінився до невпізнання. Чорне плато й осяйна Вежа зникли. 

Вона стояла на квітучому лузі, під куполом такого пронизливо-синього, такого нескінченно глибокого неба, якого вона не бачила навіть у своїх найсміливіших мріях. Міріади зірок — яскравих, діамантових, мерехтливих — сяяли на цьому оксамитовому полотні, їхнє світло було чистим, ласкавим, обіцяючи спокій і щастя. Повітря було сповнене ароматів трав і квітів, щебетом невидимих птахів. Це був світ… зцілений. Світ, про який вона молилася щоночі свого самотнього шляху. 

А вдалині, на порозі маленького, оповитого плющем будиночка, з димаря якого вився такий знайомий, затишний димок, стояли вони. Її батьки. Живі. Неушкоджені. Усміхнені тією самою, тільки їм притаманною, безмежно люблячою усмішкою. Вони махали їй, їхні очі світилися ніжністю та радістю. 

— Донечко! Ліро, наше сонечко! Ми тут! Ми чекали на тебе! — Голос матері, такий рідний, такий бажаний, долинув до неї, наче найсолодша музика. 

Сльози, пекучі, нестримні, хлинули з очей Ліри. Це було неможливо. Цього не могло бути. Але це було! Вона кинулася до них, не тямлячи себе, її серце розривалося від болю, від щастя, від неймовірного, нищівного полегшення. Попіл, Пустки, Сарн, Вежа — усе це на мить зблякло, відступило перед цим єдиним, всепоглинаючим бажанням — обійняти їх, притиснутися до них, знову відчути їхнє тепло. 

Вона майже добігла, її руки вже тяглися до них, коли крижаний укол сумніву, гострий, як кинджал, пронизав її радісну душу. Сарн. Де Сарн? Його не було поруч. У цьому ідеальному світі, у цьому раю, не було місця для її дивного, зраненого супутника. 

Вона різко зупинилася, лише за кілька кроків від простягнутих до неї рук батьків. Їхні усмішки не здригнулися, але в глибині їхніх люблячих очей вона вловила щось… чуже. Якусь застиглу, неприродну доброту. 

— А… а Сарн? — її голос здригнувся, зриваючись від жаху, що підступив. — Де він? Він… він був зі мною. 

— Хто, люба? Який Сарн? — Мати схилила голову, її голос був сповнений лагідного здивування. — Ти, мабуть, дуже втомилася в дорозі, донечко. Це був лише поганий сон. Тепер усе позаду. Ти вдома. 

— Так, Ліро, — підхопив батько, його очі променіли турботою. — Тобі більше немає про що турбуватися. Дивись, небо чисте, зірки сяють. Світ зцілений. Це все, чого ти хотіла. Хіба не так? 

Їхні слова, такі правильні, такі бажані, огортали її, як тепла ковдра, заколисували, пропонували забути все. Спокуса була нестерпною. Просто здатися. Просто залишитися. Бути щасливою.