SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Глава 14. Ілюзія щастя.

Ліра завмерла, її дихання перервалося. Це було видовище такої неймовірної, неземної краси, що воно здавалося сном, галюцинацією, породженою виснаженою уявою. Величезна, майже ідеально кругла долина лежала внизу, огорнута легкою, перламутровою імлою, яка переливалася всіма кольорами веселки в рідкісних променях сірого світла, що пробивалися крізь хмари. Схили та дно долини були усіяні міріадами кристалічних утворень – гігантських, химерних, немов вирощених невідомим садівником з іншого виміру. Одні були тонкими й гострими, як крижані голки, спрямовані в небо, інші – масивними, багатогранними брилами, що мерехтіли зсередини таємничим світлом. Вони були всіх відтінків – від ніжно-рожевого та блідо-блакитного до глибокого аметистового та смарагдово-зеленого. 

І вони співали. 

Тиха, багатоголоса, майже неземна мелодія виходила від цих кристалів. Це не було схоже на жодну музику, яку Ліра коли-небудь чула. Це була вібрація самої землі, пісня каменю та світла, гармонія, народжена в серці світу. Звук був чистим, високим, він проникав під шкіру, викликаючи дивний, щемливий трепет у всьому тілі, очищаючи душу від накопиченої втоми та відчаю. Здавалося, самі зірки, яких так прагнула побачити Ліра, спустилися на землю й втілилися в цих співаючих кристалах. 

А в самому серці цієї симфонії світла й звуку, на величезному, ідеально рівному плато з чорного, відполірованого каменю, височіла Вона. Вежа. 

 

 
 
Це не була будівля у звичному розумінні слова. Це було… творіння. Або жива істота. Або і те, й інше водночас. Гігантські, переплетені спіралі, виткані, здавалося, із самого світла, повільно, велично оберталися навколо невидимої осі, то зближуючись, то розходячись, немов у якомусь прадавньому, космічному танці. Поверхня спіралей переливалася, пульсувала, змінюючи колір від глибокого, зоряного індиго до перлинно-білого сяйва, від ніжно-блакитного до золотисто-бурштинового. Вершина Вежі губилася високо в хмарах, пронизуючи сіру пелену, мов дороговказ, спрямований до тих самих зірок, які вона обіцяла повернути світові. 

І гул. Той самий низький, вібруючий гул, який вони чули здалеку, тепер досяг своєї повної могутності. Він виходив від Вежі, він резонував зі співом кристалів, він наповнював усю долину, він проникав у кожну клітину тіла, змушуючи кров швидше бігти по жилах, а серце — битися в унісон із цим древнім, могутнім ритмом. Це була енергія — чиста, первозданна, майже відчутна. Енергія, що могла творити й руйнувати, зцілювати й убивати. 

Ліра стояла на краю перевалу, широко розплющивши очі, не в змозі відірвати погляд від цього неймовірного, майже божественного видовища. Сльози текли її щоками, але вона їх не помічала. Це були сльози не горя, а потрясіння, благоговіння, здійснення найзаповітнішої мрії. Усе, через що вона пройшла, усі поневіряння, увесь страх — усе це набуло сенсу в цю мить. Вона знайшла її. 

Сарн стояв поруч, нерухомий, мов скеля, але Ліра відчувала потужну напругу, що йшла від нього. Його каптур був відкинутий, і вона бачила його обличчя — бліде, з різкими рисами, з носом з горбинкою і густими темними бровами. Але зараз воно було переображеним. Його зазвичай сумні карі очі були широко розплющені, і в їхній глибині відбивалося сяйво Вежі, змішуючись із якимось глибоким, майже болісним упізнаванням. Його губи були напіврозкриті, ніби він хотів щось сказати, але не міг дібрати слів. Він дивився на Вежу не як на диво, а як на щось давно втрачене й нарешті віднайдене, як на відповідь на найголовніше питання свого розколотого життя. 

— Це… це вона… — прошепотіла Ліра, її голос тремтів від емоцій, що переповнювали її. Вона простягнула руку, немов намагаючись торкнутися цього неземного сяйва. — Вежа… вона… вона існує… вона справжня… 

Сарн повільно, дуже повільно повернув до неї голову. В його очах стояли сльози. Так, він плакав — мовчки, без схлипів, просто сльози текли його попелястими щоками, залишаючи темні доріжки. Ліра ніколи не думала, що побачить його сльози. І цей вигляд вразив її ледь не більше, ніж сама Вежа. 

— Так, Ліро, — його голос був хрипким, сповненим такого глибокого, такого невимовного почуття, що в неї перехопило подих. — Це… це вона. І вона… вона чекала. Вона завжди… чекала. Нас. 

Він знову подивився на Вежу, і в його погляді була не тільки надія, але й якийсь священний жах. Він розумів — або відчував — набагато більше, ніж вона. Він знав, що це не просто кінець шляху. Це був початок чогось набагато складнішого, важливішого і, можливо, страшнішого. 

Вони стояли так, на краю світу, дві маленькі, тендітні фігурки перед лицем вічності й дива, об'єднані спільною долею і цим неймовірним відкриттям. Пісня кристалів, що доносилася знизу, і гул Вежі, що вібрував у самому повітрі, наповнювали їхні душі, очищуючи, зцілюючи й водночас готуючи до останнього, найголовнішого випробування. Час, здавалося, зупинився. Вітер стих, немов затамувавши подих перед величчю цього місця. Навіть усюдисущий попіл, здавалося, осідав повільніше, не наважуючись споганити цю долину своїм сірим саваном. 

Першою отямилася Ліра. Сльози все ще стояли в її очах, але тепер у них світився не тільки біль минулого, а й рішучість та якась нова, віднайдена сила. Вона подивилася на Сарна. Він усе ще дивився на Вежу, його обличчя, таке живе й людяне зараз, було сповнене складної суміші емоцій — надії, страху, благоговіння і глибокої, майже болісної туги за чимось, що він, можливо, сподівався тут знайти. Його довге темне волосся, що обрамляло обличчя зі шляхетним носом з горбинкою та густими бровами, злегка ворушилося від слабкого подиху вітру. Його карі очі, що відбивали сяйво Вежі, здавалися бездонними. 

— Ми… ми повинні йти, Сарне, — тихо сказала Ліра, її голос тремтів, але не від страху, а від почуттів, що її переповнювали. — Вона… вона чекає на нас. 

Сарн повільно повернув до неї голову. В його очах усе ще стояли сльози, але тепер у них була й твердість. 

— Так, Ліро, — відповів він, його голос звучав глибше, сильніше, ніж будь-коли раніше. — Ти маєш рацію. Скільки б небезпек не таїла ця долина, ми не можемо повернути назад. Не тепер. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍