SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Я можу вказати вам напрямок. Але йти доведеться вам самим. І будьте готові… Вежа відкриває свої таємниці не кожному. Вона вимагає… не тільки сили, а й чистого серця. І великої жертви. 

Вона уважно подивилася на них обох. 

— Ви готові до цього? 

Слова дивної, світловолосої дівчини повисли в промозглому повітрі містечка, просоченому запахом диму й відчаю. "Чисте серце... Велика жертва..." Ці фрази луною віддавалися в голові Ліри, викликаючи змішані почуття. Вона подивилася на Сарна. Його обличчя під каптуром залишалося непроникним, але вона бачила, як напружено він вслухається в кожне слово дівчини, як його карі очі, що відбивали сіре світло, застигли на ній. 

— Ми… ми готові, — нарешті промовив Сарн, і в його голосі, незважаючи на зовнішній спокій, відчувалася глибока, прихована рішучість. Він знав, що таке жертва, можливо, краще, ніж будь-хто інший. 

Ліра кивнула, підтверджуючи його слова. 

— Так, — сказала вона, дивлячись прямо в світло-зелені очі дівчини. — Ми пройшли надто довгий шлях, щоб відступити зараз. Будь ласка, якщо ти знаєш, вкажи нам дорогу. 

Дівчина на мить затримала на них свій пронизливий, мудрий погляд, немов зважуючи їхні душі, їхні наміри. Потім вона слабко посміхнулася – усмішка була сумною, але в ній була й тінь надії. 

— Добре, — сказала вона. — Я вірю вам. Ідіть на північ, через ці гори, — вона вказала тонкою, блідою рукою на зубчастий хребет, що губився в хмарах. — Шлях буде важким, стежки майже зникли під попелом і каменепадами. Але якщо ви пройдете через Перевал Забутих Вітрів, ви побачите її – Долину Співаючих Кристалів. Там, у самому її серці, і стоїть Вежа. 

Вона помовчала, потім додала, її голос став ще тихішим, майже застерігаючим: 

— Але будьте обережні. Долина зберігає не тільки Вежу, а й її вартових. І сама Вежа… вона жива. Вона відчуває. І вона обирає тих, хто гідний увійти. Не намагайтеся обдурити її чи взяти силою. Відкрийте їй свої серця… і будьте готові заплатити ціну. 

Її слова, сповнені таємничості й передчуття чогось великого й небезпечного, змусили Ліру здригнутися. Але відступати було пізно. 

— Дякую тобі, — щиро сказала Ліра. — Ми… ми пам'ятатимемо твої слова. Як тебе звати? Якщо ми… якщо ми повернемося… 

Дівчина знову сумно посміхнулася. 

— У мене багато імен, і жодне з них не має значення, — відповіла вона. — Просто йдіть. І нехай зірки, які ви шукаєте, освітлять ваш шлях. Навіть якщо їхнє світло приховане попелом. 

З цими словами вона легко, майже невагомо, розвернулася й зникла в натовпі так само непомітно, як і з'явилася, залишивши Ліру та Сарна самих посеред ворожого, що косився на них, містечка. 

Вони не стали затримуватися. Під недобрими поглядами місцевих жителів, вони покинули поселення й знову опинилися на просторах Пусток, прямуючи до суворих, засніжених (навіть зараз, коли пора року була неясною, вершини гір були вкриті чимось білим – чи то снігом, чи то вічним інеєм з попелу) вершин. 

Шлях через гори був саме таким, як і передбачала дівчина – неймовірно важким. Вузькі, ледь помітні стежки вилися над прірвами, каміння осипалося під ногами, а крижаний вітер пронизував до кісток. Лірі не раз здавалося, що вона не зможе зробити більше жодного кроку, але Сарн був поруч. Він ішов упевнено, його знання гір та навички виживання вражали її. Він знаходив безпечні проходи там, де, здавалося, їх не було, допомагав їй долати круті підйоми та небезпечні спуски, ділився останнім теплом свого тіла під час холодних ночівель у тісних розколинах скель. 

Його мова стала майже нормальною. Він говорив з нею, обговорював їхній шлях, ділився своїми думками й навіть… жартував. Його жарти були трохи похмурими, породженими цим світом, але вони допомагали Лірі не падати духом. Він все ще був Сарном – людиною з трагічним минулим і важкою ношею, але тепер у ньому все виразніше проступав той, інший Сарн – сильний, надійний, турботливий. І Ліра відчувала, як її прихильність до нього зростає з кожним днем, переростаючи в щось глибше, сильніше, ніж просто дружба чи вдячність. 

Після кількох днів виснажливого, майже нелюдського шляху через крижані обійми гір, вони нарешті досягли Перевалу Забутих Вітрів. Це було місце, де саме повітря, здавалося, було просочене давньою тугою та вічним рухом. Вітер тут не просто вив – він співав похоронні пісні цьому світу, він шепотів історії про давно минулі епохи, його пориви були настільки сильними, що Лірі доводилося чіплятися за Сарна, щоб не бути скинутою в прірву. 

І коли вони, виснажені й промерзлі до кісток, вибралися на найвищу точку перевалу, перед ними відкрився вид, який змусив їх забути про все – про втому, про холод, про страх. Перед ними, немов чаша, наповнена чарами, розстелялася Долина Співаючих Кристалів.