SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Він дбав про неї – вже не незграбно й інстинктивно, а усвідомлено й майже ніжно. Знаходив воду там, де, здавалося, була лише суша, ділився кращими шматками знайденої їжі. Він стежив, щоб вона не відставала, а під час холодних ночівель біля крихітного вогнища іноді вкривав її своїм плащем, кажучи, що йому не так холодно, як їй. Ліра бачила ці зміни, і її серце наповнювалося складною сумішшю вдячності, співчуття й чогось іще, глибшого й хвилюючого. 

Пейзаж навколо них поступово змінювався. Горбисті рівнини поступилися місцем суворішій, кам'янистій місцевості. Повітря стало розрідженішим і холоднішим – вони піднімалися все вище, до передгір'їв якоїсь давньої, напівзруйнованої гірської гряди. Сарн сказав, що, за його нечіткими спогадами чи внутрішнім чуттям, десь за цими горами лежить Забута Долина, в якій, за легендами, і ховається Вежа Зірок. 

Одного разу, коли вони вже кілька днів пробиралися вузькими, звивистими стежками, заваленими каменепадами, вони вийшли на широкий перевал. І звідти, внизу, в невеликій, відносно захищеній від вітрів улоговині, вони побачили те, чого ніяк не очікували зустріти в цих диких місцях – поселення. Це був не просто табір із наметів, а невелике, обнесене грубою стіною з каміння та металобрухту містечко. З кількох труб піднімався тонкий димок – ознака життя. 

— Дивись, Сарне! — вигукнула Ліра, її голос був сповнений подиву й боязкої надії. — Люди! Справжнє поселення! Можливо, там ми зможемо дізнатися щось про Вежу? Або поповнити припаси? 

Сарн стояв поруч, уважно розглядаючи містечко внизу. Його обличчя під відкинутим каптуром було напруженим. Його карі очі, обрамлені густими темними бровами, уважно вивчали поселення. Прямий ніс із легкою горбинкою надавав його обличчю суворого, але шляхетного виразу. 

— Можливо, Ліро, — відповів він, його голос звучав спокійно, але в ньому чулася нотка застереження. — Але поселення людей… вони бувають різними. Не всі з них гостинні. Особливо… до таких, як я. 

Ліра подивилася на нього з тривогою. Вона знала, що він має на увазі. Його бліда, майже попільна шкіра, його дивні очі, його аура – все це могло викликати страх і неприязнь у звичайних людей. 

— Але ж… ти інший, Сарне, — сказала вона. — Ти не такий, як… ті, з легенд. Ти допоможеш мені, ми пояснимо… 

Сарн гірко посміхнувся. 

— Боюся, Ліро, пояснення не завжди допомагають там, де править страх і упередження, — сказав він. — Люди бояться того, чого не розуміють. А я… я для них незрозумілий. І небезпечний. Але… — він подивився на неї, і в його погляді була рішучість, — …ти права. Ми повинні спробувати. Нам потрібна інформація. І, можливо, трохи їжі та води, якщо пощастить. 

Вони почали спускатися до містечка. У міру їхнього наближення, Ліра бачила, що воно виглядає досить обжитим, хоч і дуже бідним. Біля воріт стояли два похмурі вартові з саморобними списами. Коли вони побачили наближаючих Ліру та Сарна, їхні обличчя напружилися. 

Розмова була короткою й не надто дружньою. Вартові довго й підозріло розглядали Сарна, відпускаючи на його адресу неприємні зауваження про "попільних виродків" та "ходячу заразу". Ліру вони теж оглядали з неприязню, косячись на те, що вона йде поруч із "таким". Але, мабуть, її звичайний людський вигляд та відсутність явної загрози з їхнього боку зіграли свою роль. Скриплячи зубами, вартові пропустили їх усередину, попередивши, щоб вони "не висовувалися" й скоріше забиралися. 

Містечко виявилося курним, тісним лабіринтом зі зліплених абияк будиночків. Люди на вулицях – виснажені, одягнені в лахміття – проводжали їх недобрими, переляканими поглядами. На Сарна шипіли, діти показували пальцями й ховалися за матерів. Ліру осудливо хитали головами, шепочучись їй услід. Атмосфера була важкою, ворожою. Ліра відчувала, як у ній закипає гнів від такої несправедливості, але Сарн лише міцніше стискав її руку, його обличчя під каптуром (який він знову натягнув глибше) залишалося непроникним, хоча Ліра бачила, як напружилися жовна на його вилицях. 

Вони намагалися розпитати місцевих про Вежу Зірок, але більшість або шарахалися від них, або відповідали грубістю, або просто вдавали, що нічого не знають. Надія знайти тут допомогу танула на очах. 

Коли вони вже майже зневірилися й збиралися покинути це негостинне місце, до них підійшла дівчина. Вона була не схожа на решту жителів містечка. Висока, струнка, з дуже світлою, майже прозорою шкірою та довгим, прямим волоссям кольору платини. Її очі були великими, мигдалеподібними, незвичайного світло-зеленого, майже смарагдового кольору, і дивилися вони на світ з якоюсь нетутешньою мудрістю та печаллю. Одягнена вона була в простий, але чистий одяг з якоїсь м'якої, сіро-зеленої тканини. Було в ній щось… ельфійське, як зі старих казок, які Лірі читала мати – та сама витонченість рис, та сама природна грація, та сама аура тихої сили. 

Вона підійшла до них без страху, її ясний погляд зупинився спочатку на Лірі, потім на Сарні. Жителі навколо замовкли, з цікавістю та деяким побоюванням дивлячись на неї. 

— Ви шукаєте Вежу Зірок, подорожні? — запитала вона, її голос був мелодійним і спокійним, як дзюрчання лісового струмка. 

Ліра та Сарн здивовано перезирнулися. 

— Так, — відповіла Ліра, відчуваючи незрозумілу довіру до цієї дивної дівчини. — Ми чули легенди… 

Дівчина сумно посміхнулася. 

— Легенди… вони рідко говорять усю правду, — сказала вона. — Вежа справді існує. І шлях до неї важкий і небезпечний. Небагато хто наважується його шукати. І ще менше – знаходять. 

Вона подивилася на Сарна, і її погляд, здавалося, проник крізь каптур, крізь його попільну маску, бачачи щось глибоко всередині. 

— Особливо якщо ти… інший, — додала вона тихо, і в її голосі не було ні страху, ні осуду, лише розуміння. 

— Ти… ти знаєш дорогу? — з надією запитав Сарн, його голос, після грубості городян, прозвучав несподівано вразливо. 

Дівчина кивнула.