Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

в чомусь такому. Ви ж пригадуєте, спершу поселення було просто біля бази.

Пітер зітхнув і відкинув голову, міцно притиснувшись потилицею до сидіння.

— Мені бракуватиме листування з Беа, — промовив він, радше до себе.

— Ніхто ж не наполягає, щоб ви жили з цими... людьми, — нагадала йому Ґрейнджер. — Це ваш вибір.

Пітер змовчав, але невисловлене заперечення було очевидне, неначе хтось виписав його великими червоними літерами на склі перед ними: ТАКІ РЕЧІ ВИРІШУЄ ГОСПОДЬ.

— Мені подобається їздити, — за якусь хвилину додала Ґрейнджер. — За кермом я розслабляюся. Я могла б возити вас туди й назад кожні дванадцять годин, запросто.

Пітер кивнув.

— Ви мали б змогу щодня листуватися з вашою дружиною, — провадила жінка далі. — Могли б митися, їсти...

— Я певен, що ці люди не дадуть мені померти з голоду чи вкритися брудом, — промовив Пітер. — Той, що виходив нас зустріти, видався мені цілком чистим.

— Воля ваша, — сказала Ґрейнджер і натиснула на педаль газу. Машина стрибнула вперед, наче підстьобнута батогом, а з-під коліс грудками полетіла волога земля.

— Це не моя воля, — відказав чоловік. — Була б моя воля, я пристав би на вашу шляхетну пропозицію. Але я мушу зважати на те, як буде краще для цих людей.

— Бог його знає, як для них краще, — пробурмотіла жінка, а потім, усвідомивши, що сказала, нагородила Пітера широкою ніяковою усмішкою.

Тепер, коли сонце зійшло високо, краєвид уже не був різнобарвним, але зберігав стриману красу, подібну до тієї, яку мають усі безкрайні простори: чи то море, чи небо, чи пустеля. Ні гір, ні пагорбів не було, але поверхня плавно опускалася й підіймалася, побрижена візерунками, схожими на ті, які навіює вітер у пустелях. Грибуваті суцвіття — мабуть, це й були ті білоквіти — яскраво виблискували.

— Прекрасна днина сьогодні, — мовив Пітер.

— Угу, — байдуже погодилася Ґрейнджер.

Барви неба вислизали від ока, відтінки були надто тонкі, щоб уловити їх. Хмарин не було, однак час від часу клаптик повітря мерехтів і туманився на кілька секунд, перш ніж знову розчинитися у прозорості. Перші кілька разів, коли Пітер помічав це явище, він уважно видивлявся, силкуючись зрозуміти його, або, можливо, розгадати його суть. Але натомість йому лише здавалося, що очі підводять його, і він швидко навчився відводити погляд куди-інде, щойно починалося таке мерехтіння. Невторована земля, темна й волога, помережана блідим цвітом — таке видовище неабияк заспокоювало. Справжній відпочинок для очей.

Загалом Пітер, однак, мусив визнати, що йому доводилося бачити й мальовничіші краєвиди. Він очікував паморочливих пейзажів: каньйонів, огорнутих звоями туману, тропічних боліт, що кишіли б незвіданими екзотичними тваринами. Нараз йому спало на думку, що світ цей доволі прісний, якщо порівняти з його власним. Гіркота цієї думки викликала в нього приплив любові до тих людей, що живуть тут і не відають нічого кращого.

— Слухайте-но, я щойно усвідомив! — звернувся Пітер до Ґрейнджер. — Я ніде не бачив жодного звіра. Лише кілька комах.

— Ага, у нас тут фауна не надто різноманітна, так би мовити, — відповіла жінка. — Зоопарк не відкриєш.

— Це ж великий світ. Може, ми просто в тому куточку, де мало що живе.

Ґрейнджер кивнула.

— Можу заприсягтися, що, коли я приїжджаю до Сі-2, комах там більше, ніж на базі. Мають бути також пташки. Сама я жодної не бачила. А ось Тартальйоне — він постійно вештався довкола Сі-2 — казав мені, що одного разу бачив пташок. Може, йому примарилося. На самоті, у диких умовах із мозком кояться страшні речі.

— Намагатимуся тримати свій мозок у межах розумного, — пообіцяв Пітер. — Але, якщо серйозно, як ви гадаєте, що з ним сталося насправді? Із Курцберґом?

— Не маю гадки, — відказала жінка. — Обидва просто пішли в «самохід».

— А звідки ви знаєте, що вони живі?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Вони зникли не зненацька. Це сталося поступово, чи що. Вони поверталися до бази дедалі рідше й рідше. Вони... віддалялися. Не хотіли лишатися на базі. Тартальйоне був товариським хлопчиною. Базікалом, може, але мені він подобався. Курцберґ теж поводився приязно. Військовий капелан. Усе пригадував свою жінку, розповідав мені. Він був одним із тих сентиментальних старих удівців, які ніколи не одружуються вдруге. Сорок років тому для нього було однаково що вчора. Наче його дружина ніколи й не помирала. Буцімто вона забарилася, одягаючись, і буде з хвилини на хвилину. Дещо сумно, але так романтично.

Спостерігаючи мрійливий рум’янець, що заграв на щоках Ґрейнджер, змінюючи все її обличчя, Пітер відчув напад ревнощів. Хай це й було по-дитячому, але йому закортіло, щоб ця жінка захоплювалася ним так само, як Курцберґом. Навіть більше.

— А як він вам за пастора?

— Тобто?

— Яким він був духовним наставником?

— Не знаю. Він тут був із самого початку, ще до мене. Давав... поради тим працівникам, що мали проблеми зі звиканням. Спершу тут працювали люди, для яких цей світ був чужим. Мабуть, Курцберґ намагався розмовами допомогти їм. Та марно, вони однаково вшилися звідси. Тоді АМІК почав відбирати кандидатів ретельніше, щоб зменшити втрати серед персоналу.

Мрійливий рум’янець зник, а вираз обличчя жінки знову став безпристрасним.

— Напевно, він почувався поганим духівником, — припустив Пітер.

— Таке йому на думку не спадало. Це була життєрадісна людина. І поява Тартальйоне збадьорила його ще більше. Ці двоє зійшлися дуже добре, розуміли одне одного з півслова. Вони успішно ладнали з інопланетянами, чи тубільцями, чи як ви там хочете їх називати. Досягли неабияких успіхів. Тубільці вивчали англійську, Тартальйоне вчив... те, що там він вчив.

Кілька комах зіткнулися на льоту з машиною, тільця їхні розірвало від удару. Коричнева рідина карлючками поповзла по склу.

— А потім на них щось найшло.

— Може, вони підхопили якусь хворобу?

— Не знаю. Я фармацевт, а не лікар.

— До речі... — сказав Пітер. — Ви знову везете оазянам ліки?

Ґрейнджер спохмурніла.

— Ні, ніколи було забігти в аптеку. Для таких речей потрібний дозвіл.

— Для таких речей, як морфій?

Вона глибоко вдихнула.

— Це не те, про що ви подумали.

— А я вам не казав, про що подумав.

— Ви гадаєте, що ми там роздаємо наркотики. Це не так. Ми даємо їм тільки ліки. Антибіотики, протизапальні засоби, прості анальгетики. Я переконана, що тубільці