Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

28

Амінь

— От що мені тут подобається, — сказала Моро, швидко простуючи біговою доріжкою, — це те, що кожного дня щось трішки змінюється, але водночас усе зостається тим самим.

Вона, Бі-Джи та Пітер тренувалися на спортивному майданчику під наметом. Це був черговий день на Оазі, наступна запланована перерва в роботі, кілька годин відпочинку й розваг, перш ніж знову повернутися до праці над великим проектом. Тент захищав їх від сонця, але цієї післяобідньої години воно світило так яскраво, що проміння проходило крізь парусинове накриття й надавало їхнім тілам жовтуватого відтінку.

Моро вже добряче нагріла чуприну. Її шаровари щокроку облипали стегна, а голий живіт блищав. Її метою були триста кроків, і зараз вона мала бути десь посередині. Не скидаючи темпу, жінка крутила руками за держаки бігової доріжки, наче це були ручки газу на мотоциклі.

— Спробуй не триматися руками, — порадив їй Бі-Джи, відпочиваючи між підходами у відтисканнях. — Краще прокачаєш стегна, гомілки та й узагалі всі м’язи на ногах.

— Я руки теж хочу тренувати, — відказала Моро. — Люди, які втрачають палець, часто занедбують руку, і та стає млявою. Я ж сказала собі: зі мною такого не станеться.

Пітер підіймав на блоці мішок із піском, чи то пак намагався підіймати. Його руки стали доволі сильними й жилавими від праці в полі, але, напевно, зараз він качав якісь інші м’язи, не ті, що зміцніли.

— Не надривай собі пупа, коли підіймаєш, — порадив Бі-Джи. Коли опускаєш, м’язи так само качаються. Опускай повільно. Так повільно, як тільки-но можеш.

— Однаково мішок, схоже, затяжкий для мене, — сказав Пітер. — Чим його наповнено? Точно не піском.

Він не міг собі уявити, щоб АМІК дав дозвіл на перевезення мішка з піском, коли за ті самі кошти можна доставити на Оазу мішок цукру чи людину.

— Землею, — відповів Бі-Джи, показуючи на порожній простір довкола майданчика.

Він зняв свою майку й викрутив її від поту. Біля його лівої пахви проступили дугою зморшкуваті шрами, псуючи гладеньку поверхню його грудного м’яза. Бі-Джи знову надягнув майку.

— Навряд чи можна відсипати звідти трохи землі, — сказав Пітер.

— Навряд чи, братухо, — відповів Бі-Джи.

Вираз його обличчя був серйозним, ані натяку на усмішку, але йому було весело. Людину досить легко читати, якщо ти знайомий із нею трохи довше. Усе полягає в інтонації, у стишенні голосу, у вогниках в очах, у багатьох ледве вловимих дрібничках, яким годі дати науковий опис, але на яких, якщо захочеш, можна побудувати дружбу на все життя.

Пітер знову спробував підтягнути мішок. Цього разу, ледь мішок підійнявся на висоту коліна, як Пітерові запекли біцепси.

— Твоя проблема частково в тому, — промовив Бі-Джи, підходячи до нього, — що тут потрібен збалансованіший підхід.

Він відчепив мішок від блока, майже без зусиль підійняв його до грудей, а потім обхопив однією рукою.

— Найважливіший м’яз — це твій мозок. Тобі треба спланувати, що ти хочеш робити, розігрітися. Знайти собі вправу, яка буде на межі твоїх сил, але не поза межею. Я раджу тобі просто поносити цей мішок.

— Тобто?

Бі-Джи підійшов упритул до Пітера й передав йому мішок, обережно, наче це було немовля, що заснуло.

— Просто притисни його до грудей, — сказав він. — Обхопи руками й ходи. З одного кінця в інший, так довго, як вистачить сил. А потім плавно опусти мішок на землю.

Пітер так і зробив. Бі-Джи спостерігав за ним. Моро також дивилася — вона вже пройшла свої триста кроків і тепер пила з пляшки блідо-зелену рідину, може, дощову воду, а може, предорогий солодкий газований напій, виготовлений транснаціональною компанією далеко-далеко звідси. Пітер із мішком сновигав повз них туди-сюди, туди-сюди. Носити йому вдавалося непогано, утім, коли він дійшов до своєї межі, опустити мішок плавно не вийшло.

— Треба буде ще потренуватися, — сказав Пітер, віддихуючись.

— Що ж, — зітхнув Бі-Джи, — можливості такої в тебе вже не буде, еге ж?

Уперше він згадав про майбутній Пітерів від’їзд.

— Чому ж ні, — відказав Пітер, сідаючи на низький дерев’яний поміст невідомого призначення. — Нічого не завадить мені так само носити мішок із піском, коли повернуся додому. Власне, може, доведеться поносити ще й не один мішок, якщо буде повінь. Там останнім часом почастішали повені.

— Їм треба краще продумати свої нікудишні системи водовідведення, — зауважив Бі-Джи.

Моро підвелася й причепурила свій одяг. Її перерва на вправи закінчилася, і час було повертатися до своїх обов’язків.

— Може, владнаєш усі свої справи й відразу повернешся сюди? — запитала жінка.

— Без дружини я не повернуся, — відказав Пітер.

— Ну, вона теж може прилетіти сюди.

— АМІК очевидно вирішив, що не може.

Моро знизала плечима, її зазвичай безпристрасне обличчя на мить пожвавилося, набувши викличного виразу:

— АМІК-шмамік. Хто такий АМІК? Ми — АМІК. Ми, ті, що тут. Напевно, вже час трохи послабити тести на придатність.

— Ага, вони непрості, — замислено погодився Бі-Джи; частково він пишався тим, що пройшов їх, а частково шкодував за всіма тими потенційними братами й сестрами, яким це не вдалося зробити. — Вушко від клятої голки. Це ж із Біблії, еге ж?

Пітер за звичкою наготувався вже компонувати якусь ухильну відповідь, але враз усвідомив, що йому не треба цього робити.

— Так, Бі-Джи, це з Біблії. Євангеліє від Матвія, розділ дев’ятнадцятий, вірш двадцять четвертий.

— Треба запам’ятати, — сказав Бі-Джи й широко вишкірився, показуючи цим, що нічого він не запам’ятає і прекрасно це знає.

— Чоловік і дружина, що працюють разом, — промовила Моро, ховаючи пляшку до своєї сумки. — Мені здається, це було б доволі романтично.

Жінка говорила сумно-мрійливим голосом, наче романтика — це якась екзотична дивовижа, яку можна було б спостерегти у зграї мавп або білих гусей, але аж ніяк не серед її знайомих.

Пітер заплющив очі. Останній лист Беа і Пітерова відповідь закарбувалися в його пам’яті так само чітко, як і будь-який уривок зі Святого Письма:

Пітере, я кохаю тебе , — писала Беа. — Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є. Там безпечніше, а я хочу, щоб ти був у безпеці.

Це останній лист, який